— А це ще хто?
— Мирослава, — відповів Богдан і, не вигадавши нічого кращого, додав: — Вона зі мною.
— Це в якому сенсі — з тобою?
Оксана випросталася, щоки її спалахнули.
— Що ти цим хочеш сказати?
Мирослава тим часом із захватом розглядала полиці, банки, барвисті обгортки, лампи. Потім уловила знайомий запах, повела носом і задумливо насупилася.
— То це від тебе медяники. Тепер упізнала. Ти ж постійно даєш їх Богданові?
— Даю. Тобі яке діло?
— Ніякого. Просто він їх сам не їсть. Відносить до лісу, кришить для птахів.
Вона сказала це спокійно, без бажання образити. У її голосі не було ні насмішки, ні тріумфу. Вона лише пояснювала те, що добре знала, і не розуміла, чому такі прості слова можуть зачепити людину. Від такої простодушної правди Оксані стало ще болючіше. Вона почервоніла до самісінького волосся.
— Неправда!
— Правда, — зітхнув Богдан, звівши очі до стелі. — Мирослава брехати взагалі не вміє.
Двері лишилися нещільно причинені. У щілину діловито протиснувся заєць, слідом показалася лисяча морда. Синиця шаснула всередину й заметалася вгорі. Завершив вторгнення Барс: процокав кігтями й із гуркотом перекинув стійку з віниками.
Оксана верескнула, скочила на табурет.
— Забирай їх! Негайно прибери всіх! Зовсім уже сказилися!
Мирослава відразу присіла біля звірів. Тихо заговорила, заспокоюючи, і метушня вщухла. Заєць умостився біля її черевиків, лис ліг, синиця сіла на плече. У крамниці стало тихо. Оксана притискала долоні до грудей і дивилася з табурета на дівчину, якій беззаперечно підкорилися лісові звірі. З такою суперницею медяниками не позмагаєшся.
Мирослава підвелася, підійшла до прилавка й подивилася на продавчиню відкрито, без неприязні.
— Ти ж хороша. І вродлива, це видно. Богдан тобі подобається — теж видно, навіть по запаху визначати не треба.
Вона ненадовго замислилася.
— Але він по мене у вогонь повернувся. А до того воду мені носив, поки руки до крові не стер. На землі ночує, аби тільки я сама не лишалася. Ти розумієш?
Оксана мовчала. Потроху злість сходила з її обличчя. Злізши з табурета, вона смикнула халат. Подивилася на обгорілі Богданові брови, його пошкоджені долоні, помітила, як він мимоволі наблизився до Мирослави, ніби збирався затулити її собою. Плечі продавчині опустилися.
— Та вже розумію. Тут і пояснювати нічого. Три роки я коло нього ходжу. Хоч би раз він на мене глянув, як зараз на тебе. А ще очі відводить.
Вона махнула рукою й повернулася до полиць, шумно втягуючи носом повітря. Потім швидко зібрала в пакет хліб, сіль і сірники — все, що Богдан зазвичай купував, — і підсунула йому.
— Бери, платити не треба. Медяники теж забирай. Птахам то птахам. Нехай хоч об’їдяться твої птахи.
— Дякую тобі, — щиро відгукнулася Мирослава. — Я одразу відчула, що ти добра.
— Гаразд уже, йди, — буркнула Оксана, але губи її ледь здригнулися. — Приходьте ще. Удвох. Тільки звіринець за дверима лишайте.
Надворі їх зустріло сонце й ті самі здивовані погляди. Богдан ніс пакет, за Мирославою тяглися тварини. Вона сяяла: все їй подобалося, все було незвичайним. Розмова з Оксаною не зіпсувала їй настрою: Мирослава так і не розібралася, чому продавчиня розсердилася.
Богдан теж думав уже не про продавчиню. Він помітив те, що сама дівчина у своєму захваті пропустила: прогулянка її втомила. Тут, удалині від коріння, сили потроху йшли, як колись біля вирубки. Надвечір квіти в косі почали в’янути. З обличчя зник рум’янець, хода стала важкою. Мирослава й далі раділа й розглядала все довкола, однак дедалі відчутніше спиралася на його руку. Її долоня була прохолодніша, ніж уранці.
Усього лише шлях від лісу до дідового дому, потім одна сільська вулиця — а сил майже не лишилося. Ліс іще виглядав із-за дахів. За селом починалися поле, дорога, районний центр, далі місто. Увесь звичний Богданові світ лежав для неї на смертельно небезпечній відстані.
Він запам’ятовував цю невидиму межу. Біля дому вона йшла легко. Посеред вулиці вже берегла кроки. До крамниці дісталася, непомітно перенісши частину ваги на його лікоть. Так, дерева швидко повертали їй сили, але від цього дорога далеко від них не ставала безпечною. Богдан дивився на її зблідле обличчя й уже не міг поділяти безтурботної радості прогулянки. Кожен зайвий крок тепер мимоволі співвідносився з тим, скільки сил ще лишалося на повернення.
Щойно вони зайшли під віття, Мирослава випросталася, глибоко задихала. Сині пелюстки знову піднялися. Вона щасливо повернулася до Богдана, ніби жодної зміни з нею не сталося.
— Ходімо завтра ще? Мені так хочеться. Я ж стільки не встигла побачити!
— Ходімо, — відповів він.
Усмішки не вийшло. Літу лишалося зовсім небагато, і тепер Богдан знав: коли воно скінчиться, вибирати все-таки доведеться. Від цього вибору не можна буде, як звично, сховатися в лісі. Серпень непомітно минав — так завжди минає час, коли людина щаслива…
