Коли Богданові Левченку повернули особисті речі й веліли розписатися в журналі, він не відчув того полегшення, на яке чекав сім років. Керівник виправної установи монотонно перелічував пункти рішення, шарудів паперами й час від часу зводив очі, ніби сподівався побачити на обличчі звільненого вдячність. Богдан поставив підпис, забрав документи й ступив до виходу. Колись за цими воротами залишився чоловік, здатний сподіватися на справедливість і боятися майбутнього. Тепер назовні вийшов мовчазний чоловік, звиклий завчасно помічати небезпеку й нічого не чекати від чужих обіцянок.
У виданій полотняній сумці вмістилися пляшка води, чиста білизна й вицвіла фотографія матері. Лідія Степанівна на знімку стояла під яскравим сонцем, мружилася й усміхалася так безтурботно, ніби попереду були лише весілля сина й спокійне сімейне життя. За огорожею Богдана зустріли порожня дорога, бетонний навіс і лава з облупленою фарбою. Січневий мороз обпікав легені, біля воріт не було жодної знайомої машини, і ніхто не гукнув його на ім’я.
Найбільше дивувало те, що світ залишився звичайнісіньким. Над службовими корпусами пливло безбарвне небо, з труби здіймалася тонка смуга диму, вдалині важко гув вантажівка. У думках звільнення завжди мало інший вигляд: повітря мало пахнути свободою, світло — стати яскравішим, а серце — бодай на хвилину забути прожиті роки. Нічого подібного не сталося. День тривав так, ніби Богдан не зникав на сім років, і ця байдужість холодила дужче за вітер.
Про дату виходу він нікому не повідомив. У перший рік мати писала майже щотижня. Її акуратний учительський почерк заповнював аркуші зошита: короткі новини про дім і сусідів, обережні слова про здоров’я, незмінне прохання берегти себе. Потім листи почали затримуватися. Між ними минав місяць, потім два, а одного разу конверти перестали приходити зовсім. Богдан знаходив десятки пояснень — негаразди з поштою, лікарня, помилки адміністрації, — бо назвати вголос найстрашніше не вистачало сил.
Тепер він згадував, як поступово змінювалася материнська інтонація. Перші листи були докладними й теплими, пізніші — стриманими, ніби кожне зайве слово вимагало зусиль. Про себе Лідія Степанівна майже не розповідала. Вона запевняла, що ліки є, і тут-таки знову просила сина берегти себе. Тоді Богдан бачив у цьому звичну материнську турботу. Лише стоячи біля порожньої дороги, він уперше подумав, скільки болю й страху вона могла ховати між рівними рядками.
Автобус прийшов за сорок хвилин. Богдан зайняв місце біля каламутного вікна, а поруч улаштувався літній попутник у важкій овечій куртці, поставивши під ноги мішок із рибою. Чоловік помітив казенну сумку, затримав погляд на грубому татуюванні біля пальця й спитав, чи додому їде сусід. Богдан кивнув. На запитання, чи чекає його хтось, відповів без роздумів: мати й наречена.
Старий схвально похитав головою й сказав, що людині найважливіше знати, за якими дверима на неї чекають. Богдан відвернувся до шибки. Плакати він розучився давно, але обличчя несподівано скривила болісна гримаса, ніби тіло вже прийняло звістку, до якої розум іще не дістався. Чотири години за вікном тягнувся засніжений ліс. Прямі темні стовбури нічого не обіцяли й тому здавалися чеснішими за людей, чиїм словам він колись повірив.
Надвечір автобус зупинився біля старого вокзалу. Будівля майже не змінилася, тільки над входом з’явилася інша вивіска, а поряд із касами стояв новий термінал. Богдан вийшов на площу й спробував упізнати місто за запахами, світлом вікон, шумом машин, що проїжджали повз. Вулиці мали знайомий вигляд, але більше не належали йому. Можливо, за сім років змінилися вони. Швидше, чужим став він сам.
До своєї квартири Богдан не поїхав. Спершу дістався до Тамари Василівни — давньої сусідки й найближчої подруги матері. Вона відчинила після другого дзвінка, недовірливо вдивилася в змарнілого чоловіка, а тоді впізнала його. Пальці жінки збіліли на краю дверей, губи здригнулися, погляд метнувся вбік. Богдан іще не почув жодного слова, але вже зрозумів, яку звістку вона боїться вимовити…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
