У день весілля Софії Вербицької старий соборний храм був переповнений задовго до початку церемонії. У тісних рядах шаруділи дорогі тканини, виблискували камені на перснях і намистах, за розкритими віялами ховалися усмішки. Майже ніхто не прийшов побажати нареченій щастя. Столичний світ зібрався заради видовища: усім кортіло на власні очі побачити, як збіднілий молодий герцог віддає себе за статки доньки впливового Мирона Вербицького.
Плітки встигли перетворити майбутній шлюб на жорстоку розвагу. У вітальнях упевнено називали суму, нібито обіцяну нареченому за здатність не зважати на зовнішність майбутньої дружини. Одні жаліли його з погано прихованим задоволенням, інші сперечалися, скільки тижнів він витримає поруч із нею. Про саму Софію говорили так, ніби вона не мала ні слуху, ні почуттів, ні права дізнатися, що про неї думають.
Вона стояла біля входу, рівна й непорушна. У двадцять сім років Софія була вищою за багатьох чоловіків, вирізнялася міцною статурою і широкими плечима, які модні кравчині марно намагалися приховати важкими складками. Ліву половину її обличчя вкривала темна червонувато-лілова пляма, що спускалася до шиї. На ураженій шкірі виступали невеликі нерівності, а волосся біля скронь порідшало настільки, що жодна складна зачіска вже не могла цього замаскувати.
За довгі роки вона почула досить прізвиськ. Її називали потворою з дому Вербицьких, батьковою ганьбою, найпотворнішою дівчиною вищого товариства. Раніше вона намагалася закриватися мереживом, хоча воно подразнювало чутливу шкіру й залишало печіння. Але вранці у день весілля Софія вперше вирішила не ховатися. Фати вона не вдягла і тепер ішла проходом із відкритим обличчям, приймаючи кожен погляд, але не відповідаючи жодному.
Біля вівтаря чекав Богдан Левицький, який нещодавно успадкував герцогський титул. Високий, стриманий, у бездоганно посадженому темному сюртуку, він мав вигляд людини, яка встигла прийняти важке рішення раніше, ніж дозволила собі злякатися його наслідків. Коли Софія наблизилася, він не відвів очей, не здригнувся і не натягнув на обличчя чемної усмішки, за якою зазвичай ховали відразу. Він просто дивився на неї спокійно й уважно.
З-за віяла позаду долинув шепіт: комусь здалося, що жодна сукня не перетворить таку жінку на справжню герцогиню. Рядами прокотився приглушений сміх. Богдан усе почув, однак не повернув голови. Ще до знаку священника він ступив назустріч Софії й простягнув їй руку. Для інших це був незначний жест, продиктований церемонією. Для неї — перший вияв поваги, наданий без прохання і без показної жалості.
Поки звучали обітниці, Софія крадькома вивчала обличчя нареченого. Вона звикла вловлювати короткий спалах бридливості, перш ніж людина встигала прикрити його добрими манерами. У Богдана вона не знайшла ні цього, ні ніжності. Його спокій залишався рівним і майже непроникним. Це тривожило її дужче за відверту грубість: із жорстокістю Софія вміла давати собі раду, а за тишею могла ховатися невідома небезпека.
Після підписання шлюбного запису її батько підійшов із виглядом дбайливого родича й поклав долоню доньці на плече. Для гостей цей дотик виглядав як благословення. Софія ж сіпнулася так різко, що вістря пера залишило на папері довгу чорнильну подряпину. Мирон прибрав руку й усміхнувся присутнім, ніби нічого не помітив. Богдан промовчав, але запам’ятав і її переляк, і те, як після цього вона почала дихати ще обережніше.
Три тижні тому він і уявити не міг, що стоятиме поруч із Софією біля вівтаря. Тоді Богдан перебував у напівзруйнованому родовому маєтку Левицьких і переглядав рахунки, кожен із яких підтверджував одне й те саме: вибору в нього майже не лишилося. Дах у двох крилах протікав, землі орендарів були закладені, кредитори втрачали терпіння. Після смерті батька Богдан за кілька днів отримав титул, борги й обов’язок піклуватися про овдовілу матір, яка майже перестала виходити з кімнати, і молодшу сестру Мар’яну, чиє майбутнє гинуло разом із родинною репутацією.
Павла Левицького звинуватили в переданні таємного державного листування іноземним посередникам. Рахунки родини заморозили, колишні друзі поквапилися відвернутися, а газети день у день повторювали звинувачення так упевнено, ніби вирок уже було винесено. Богдан не знав усієї правди про вчинки батька, але розумів, що людина з герцогським титулом і порожньою скарбницею відрізняється від жебрака лише якістю одягу.
Тому візитівка Мирона Вербицького, що супроводжувала прохання про особисту зустріч, не полетіла у вогонь. Богдан прибув до батьківського маєтку Софії, хоча сама думка про потребу просити допомоги в людини, відомої своїм впливом, завдавала йому майже фізичного приниження. Мирон прийняв гостя в кабінеті, де стіни ховалися за рядами бухгалтерських книг і портретами предків. Його сиве волосся, тепла усмішка й м’який голос створювали враження бездоганного господаря, однак у кожному русі відчувалася звичка здобувати бажане.
Він без передмов повідомив, що знає про труднощі Левицьких значно більше, ніж заведено обговорювати вголос. Потім згадав неопубліковані матеріали зі справи Павла і обережно дав зрозуміти: від його рішення залежить, чи побачать ці документи світ. Богдан не дозволив тривозі відбитися на обличчі й зауважив, що запрошення, певно, пов’язане не лише з минулим його батька.
Мирон усміхнувся ширше й промовив, що йтиметься про його старшу доньку. Софії був потрібен чоловік, а йому — чоловік із титулом і досить відчайдушним становищем, щоб не відмовитися від вигідної угоди…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
