Умови Мирон перелічував так буденно, ніби обговорював продаж породистого коня. Після церемонії він обіцяв домогтися перегляду справи Павла Левицького, зняти обмеження з родинних рахунків, розрахуватися з кредиторами Богдана і повернути Мар’яні місце в товаристві. Натомість вимагалися одне весілля і прізвище Левицьких поруч з ім’ям Софії.
Богдан чув про старшу доньку Вербицького все, що зазвичай переказували за обідніми столами задля розваги. Оповіді ставали потворнішими з кожним повторенням, і відділити правду від злоби було неможливо. Він не погодився одразу. Спершу зажадав зустрічі з Софією: хоч як сильно потребувала його родина, він не збирався одружуватися з жінкою, якої жодного разу не бачив, а потім принижувати її переляком перед свідками.
Мирон неохоче влаштував розмову в західній вітальні. Софія чекала стоячи, ніби боялася, що, сівши, дозволить відвідувачеві розглядати себе як виставлений на торги предмет. Богдан одразу побачив і пляму на обличчі, і порідшале волосся, і сильну постать, що не відповідала крихкому ідеалу сезону. Ще помітнішою була напруга, з якою вона підвела підборіддя і приготувалася зустріти звичну реакцію.
— Не соромтеся, ваша світлосте, — сказала Софія раніше, ніж він устиг відрекомендуватися. — Коли купують, заведено уважно оглядати те, за що збираються платити.
— Я нічого не купую, леді Софіє.
— Авжеж. Ви лише погодилися одружитися з тим, що бачите. Батько запевняє, що ваше становище безнадійне. Мені все життя пояснюють, що я огидна. Отже, обмін можна назвати чесним. На церемонії нам обом лишиться вдавати, ніби все влаштовано інакше.
У її голосі не звучало жалю до себе. Слова були сухі й точні, ніби Софія давно навчилася першою вимовляти те, чим інші збиралися її вразити. Богдан зрозумів, що солодка брехня про раптове почуття стане новою образою.
— Я не стану твердити, що одружуюся з вами з любові, — відповів він. — Ви надто розумні, щоб повірити в таку вигадку після однієї зустрічі. Але й удавати жах я теж не збираюся. Ви не схожі на жінку, яку описують газетні плітки.
— І яка ж я?
— Поки що незнайома мені. Більше я чесно сказати не можу.
Це не було зізнанням і навряд чи могло зійти за комплімент. Однак правду Софія чула так рідко, що прості слова вразили її сильніше за витончену люб’язність. Вона погодилася на шлюб не заради Богдана і не заради батькового вдоволення. Мирон пообіцяв, що після весілля донька нарешті покине його дім і оселиться в маєтку, який залишила їй мати.
Дванадцять років Софія мріяла не про кохання, а про двері, які зможе зачинити зсередини і які ніхто не замкне ззовні. Їй уявлялися ранки без батькових кроків у коридорі й вечори без домашнього лікаря, що приходив без запрошення міркувати про розладнані нерви. Сподіватися на ніжність вона давно себе відучила. Спокій здавався досить щедрою нагородою.
Богдан у ті дні теж не дозволяв собі думати про почуття. Він порівнював погіршене здоров’я матері зі своєю гордістю, а знищене майбутнє Мар’яни — з незручністю шлюбу з розрахунку. Він не хотів завдавати Софії болю і переконував себе, що чемної дистанції вистачить, аби зробити союз терпимим для обох.
Ні наречений, ні наречена ще не знали, що Мирон обрав їх не лише заради пристойної угоди. Мати Софії, Лідія Вербицька, дванадцять років тому впала з внутрішньої галереї родового дому. Смерть визнали нещасним випадком, але донька від першого дня не вірила офіційному поясненню.
Лідія походила із заможної родини і володіла статком, не пов’язаним із майном чоловіка: частками в підприємствах, цінними паперами, залізничними акціями й окремим маєтком. Її батько за життя не довіряв Миронові й помістив спадок до спеціального фонду. Повний контроль над коштами переходив до Софії після заміжжя або в день її тридцятиріччя — залежно від того, що станеться раніше.
Поки доньку вважали надто молодою і нібито нездатною розпоряджатися справами, фондом керував Мирон. За дванадцять років він витратив значну частину чужих грошей на провальні вкладення, борги й купівлю політичних послуг. Після весілля Софія отримувала законне право вимагати звіту, а тоді приховати розкрадання було б неможливо.
Разом із повіреним Остапом Черненком, чоловіком із незмінно холодними очима, Мирон розробив план. Весілля мало відбутися, і Богданові належало отримати достатньо коштів, щоб усе виглядало законно. За кілька місяців Софія загинула б за обставин, схожих на трагічну випадковість. Збіднілий чоловік, який одружився заради грошей і невдовзі втратив багату дружину, ставав ідеальним обвинуваченим.
До шлюбної угоди Остап таємно вніс підроблений пункт. Після засудження Богдана за смерть дружини спадок знову переходив під управління Вербицьких. Мирон зупинився на родині Левицьких саме тому, що її ім’я вже було заплямоване: суспільство охоче повірило б у новий злочин людини, чийого батька вважали зрадником.
Так кожен із майбутнього подружжя опинився фігурою в чужій грі. Софії судилося загинути, Богданові — стати обвинуваченим, а влаштовувач угоди розраховував повернути собі все, не залишивши їм ані голосу, ані захисту…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
