За три дні до весілля Софія знайшла річ, яку шукала багато років. У бібліотеці західного крила батьківського дому стояла замкнена письмова шафа Лідії. Після її смерті до неї нікого не підпускали, а ключ зник. Софія вивчила звички мешканців маєтку: знала, які дошки риплять, кому зі слуг довіряє батько і о котрій годині Остап Черненко зазвичай іде пити вечірній напій до іншої кімнати.
Ключ знайшовся під фальшивим дном материнської скриньки. Маленький шматок заліза був загорнутий у синій шовк, ніби Лідія заздалегідь припускала, що колись доньці знадобиться її схованка. Софія не ризикнула одразу відчинити шафу. Будь-який звук у спорожнілому крилі міг її видати, а до від’їзду лишалося замало часу. Вона вирішила забрати ключ із собою і повернутися по вміст шафи, коли стане господинею власного дому.
Пізно ввечері, при слабкому світлі свічки, вона вшила знахідку у внутрішню підкладку корсажа, приготованого до весільної сукні. Голка тремтіла в пальцях. Колись мати вчила її тримати стібок рівним навіть у хвилюванні, але після смерті Лідії Софія майже нічого не шила. Тепер кожен прокол тканини здавався тихою відмовою підкорятися людині, яка обрала для доньки навіть убрання, у якому та мала постати перед товариством.
Вона не знала, що за нею стежать. Уночі двоє людей Мирона без попередження увійшли до спальні. Батько був надто розважливий, щоб дозволити їм залишити ушкодження, помітні біля вівтаря, тому Софію не били. Їй лише викручували руки й стискали передпліччя доти, доки на шкірі не проступили сліди пальців. Вони вимагали сказати, що вона взяла в західному крилі, перебирали речі, відчиняли скрині й витрушували вміст шкатулок.
Весільна сукня висіла в гардеробній, і нікому не спало на думку шукати схованку в одязі нареченої. Софія мовчала. За роки ув’язнення вона точно дізналася, скільки болю здатна витримати, не виказавши себе ані словом. Під час боротьби край ключа продавив кілька шарів тканини й розсік шкіру під лопаткою, але нападники цього не помітили.
До ранку синці приховали довгі рукави й рукавички, а свіжу рану — корсаж і щільний шовк. Софія вийшла з кімнати з високо піднятою головою. Під сукнею вона несла і материнську таємницю, і сліди батькової жорстокості.
Після церемонії дорога до успадкованого маєтку минула майже без розмов. Софія сиділа в екіпажі з рівною спиною, тримала на колінах уже непотрібний букет і дихала коротко, намагаючись не турбувати рану. Богдан спостерігав за нею і згадував кожен здригнутий жест біля вівтаря.
— Вам не обов’язково вдавати спокій заради мене, ваша світлосте, — нарешті мовив він, уперше назвавши її новим титулом. — Тепер тут немає людей, яких треба переконувати.
— Люди, які дивляться, є завжди, — тихо заперечила Софія. — Навіть якщо зараз дивитеся лише ви.
Він не став ставити запитань. Після їхньої єдиної зустрічі Богдан зрозумів: тиск змусить цю жінку замкнутися, а терпіння, можливо, колись дозволить їй самій відчинити двері.
У маєтку слуги підготували спальню, нагріли воду й розпалили камін, щоб прогнати осінню прохолоду. Покоївка нової герцогині Марина Коваль мала допомогти господині зняти важку сукню, але Софія відіслала її з такою різкістю, що дівчина перелякано відступила. Богдан, який стояв у коридорі, почув несміливе заперечення і повторну відмову. Потім двері замкнулися.
Він прочекав майже годину, залишаючи дружині усамітнення. Потім помітив, як Марина, бліда й стривожена, повернулася коридором і пошепки сказала іншій служниці, що на світлій сукні пані проступила кров. Софія не дозволила ні допомогти їй роздягтися, ні торкнутися до спини.
Богдан підійшов до спальні й постукав, не торкаючись ручки.
— Софіє, мені сказали про кров. Я не ввійду без запрошення. Скажіть лише, чи потрібен вам лікар.
Відповіді не було так довго, що він уже підняв руку для нового стуку. Нарешті з кімнати долинув ледь чутний голос:
— Тільки не домашній лікар. Прошу вас, не кличте його.
— Тоді ви дозволите ввійти мені?
За дверима знову запанувала тиша. Потім відсунувся засув…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
