Коли молодий лейтенант поліції затягнувся сигаретою, випустив дим мені в обличчя й сказав, що моя двадцятирічна донька солодка і що мені варто стати навколішки, якщо я хочу забрати її живою, я не вдарив його, не закричав і навіть не стиснув кулаків, я просто мовчки розвернувся й вийшов. Він зареготав мені вслід, бо вирішив, що зламав чергового переляканого старого. Це була найстрашніша помилка в його житті, бо я вийшов не від страху, я вийшов, щоб віддати одну команду, і після цієї команди в цього хлопчиська в погонах залишалося рівно двадцять чотири години вільного життя.
Мене звати Сергій, у цьому місті мене знають під прізвиськом Ферзь, і в цьому місті я вирішую, хто живе спокійно, а хто ні. Я розповім вам історію, після якої ви інакше подивитеся на людей у формі, історію, у якій молоді нахабні менти вирішили, що можуть чіпати будь-кого, і нарвалися на людину, яку чіпати не можна було за жодних обставин. Цей вечір почався з дзвінка.
Я сидів у своєму будинку на околиці міста в кабінеті на другому поверсі й розбирав папери, які не мали жодного стосунку до моєї офіційної діяльності. За вікном ішов дощ, ліхтарі розпливалися в каламутні плями, і весь світ за склом виглядав так, ніби хтось провів мокрою ганчіркою по незавершеній картині. Телефон задзвонив о 23:12.
Я запам’ятав час, бо після цього дзвінка моє життя розділилося на «до» і «після». На екрані висвітилося ім’я Аліни, моєї доньки, моєї єдиної, заради якої я 20 років будував імперію так, щоб жодна тінь моїх справ не впала на її світле життя. Аліні 20 років.
Вона навчається в столичному університеті на факультеті міжнародних відносин. Підробляє моделлю в одному з найкращих агентств країни, і за два місяці в неї мав бути перший показ у Мілані. Вона приїхала додому на вихідні провідати батька, і я був щасливий, як хлопчисько, коли вранці побачив її на порозі з валізою й усмішкою, від якої в мене щоразу стискається серце.
Я взяв слухавку й почув не її голос. Я почув звук, від якого в мене потемніло в очах. Вона плакала.
Не так, як плачуть жінки від образи чи втоми, а так, як плаче людина, в якої всередині щось зламалося назавжди. Крізь ридання я розібрав лише уривки: поліція, зупинили, відділок. Кабінет, не випускають.
Потім зв’язок обірвався, і я зрозумів, що в неї хтось вирвав телефон із рук, бо останнє, що я почув, був чоловічий сміх і слова. — Кому дзвониш, красуне? — Таткові.
Я встав із-за столу, і в цей момент був абсолютно спокійний. Люди, які знають мене давно, скажуть вам, що найстрашніший стан Ферзя — це не гнів, не крик і не погрози. Найстрашніше — це коли я спокійний, коли всередині мене вмикається холодна розважлива машина, яка не знає жалю, не знає сумнівів і працює з точністю хірургічного скальпеля.
Я зателефонував своєму водієві Михаличу, який уже тридцять років возить мене і який пройшов зі мною через такі речі, про які краще не розповідати на ніч. За чотири хвилини чорний позашляховик стояв біля ґанку, і ми їхали до міського відділу поліції. Дорогою я зробив один дзвінок, лише один.
Набрав номер Жори, мого найближчого помічника, людини, яка знає кожного щура в цьому місті й кожну нору, у якій цей щур ховається. Я сказав йому лише три слова. Аліну забрали менти.
На тому кінці повисла тиша, бо Жора прекрасно розумів, що ці три слова означають початок чогось такого, від чого це місто затрусить. Він спитав, який відділ, я назвав, і він сказав, що за двадцять хвилин знатиме все — хто чергує, хто старший, скільки їх і чим вони дихають. Коли я приїхав до відділу, дощ посилився.
Будівля була типовою: сіра коробка з дев’яностих, облуплена штукатурка, ґрати на вікнах першого поверху й тьмяне світло за брудним склом. Біля входу стояли два патрульні автомобілі й один цивільний, чорний седан із тонуванням. Я зайшов через головний вхід і відразу побачив чергового за склом.
Це був чоловік років п’ятдесяти, зі стомленим обличчям і мішками під очима. Він підвів на мене погляд, і я помітив, як його зіниці трохи розширилися. Він мене впізнав…
