Тамара Василівна квапливо впустила його, всадовила на кухні й поставила чайник. Потім узялася без потреби переставляти чашки, розгладжувати скатертину й шукати заварку, яка лежала на видноті. Богдан не ставив запитань. Поки жінка мовчала, залишалася майже неможлива надія, що вираз її обличчя означає щось інше.
Лідії Степанівни не стало за півтора року після арешту сина. Серце в неї боліло давно; потрібні були постійні ліки, обстеження й лікування. Саме тому Богдан погодився взяти на себе чужу провину. Артем Руденко, Владислав Дорошенко й Сергій Коваль обіцяли щомісяця приносити гроші, оплачувати медичну допомогу, зберегти квартиру й підтримувати Марину Ткаченко, з якою Богдан збирався одружитися.
За кермом тієї ночі був Артем — п’яний син заможного власника будівельної компанії. Владислав розшукав Богдана, докладно виклав умови й привів самовпевненого адвоката. Сергій сидів поруч із Артемом, бачив зіткнення й знав, хто насправді керував машиною, однак погодився мовчати. Богдан працював автомеханіком, не мав ані грошей, ані потрібних знайомств. Коли спокійні люди в дорогих костюмах заговорили про безпеку матері й Марини, їхня пропозиція прозвучала не лише як угода, а й як попередження.
За місяць після вироку трійця й справді з’явилася до Лідії Степанівни. Чоловіки привезли продукти, залишили невелику частину обіцяної суми й запевнили, що далі допомога надходитиме регулярно. Того дня мати зателефонувала Богданові й уперше після суду говорила майже бадьоро. Просила не тривожитися, запевняла, що все владналося. Пізніше він зрозумів: то була остання розмова, у якій страх іще не зламав її голос.
Більше ніхто з них не прийшов. Спершу на дзвінки не відповідали, потім перестали читати повідомлення й заблокували номер. Тамара Василівна ділилася своєю невеликою пенсією, приносила сусідці їжу, іноді купувала найнеобхідніші ліки, але цих грошей не вистачало. За півтора року Лідія Степанівна чотирнадцять разів зверталася по медичну допомогу. Лікарі пропонували госпіталізацію, а вона незмінно відмовлялася, бо не могла оплатити лікування.
Розповідаючи, Тамара Василівна раз у раз відверталася до вікна. Їй було соромно за сльози, хоча соромитися мала не вона. Богдан поклав долоні на стіл і притиснув їх дужче, приховуючи тремтіння. Кожна нова подробиця руйнувала брехню, яка допомагала йому вижити за мурами. Мати не перестала писати через образу й не забула сина. У неї просто не лишилося сил.
Останній запис у медичній картці було зроблено за два тижні до смерті. Там стояло: від госпіталізації відмовилася через відсутність коштів. Якось жінка поверхом нижче побачила на стелі мокру пляму й викликала допомогу. Двері відчинили, Лідію Степанівну знайшли на кухонній підлозі біля незакритого крана. Вона набирала воду в чайник і впала. Лікарі сказали, що все сталося миттєво. Богдан вчепився в ці слова, бо інша версія була нестерпною.
Тамара Василівна дістала конверт. Мати написала синові за кілька днів до смерті, але вже не встигла надіслати. На папері рівно стояло його ім’я, тільки лінії знайомих літер виказували слабкість руки. Богдан сховав листа до внутрішньої кишені, не розкриваючи. Йому здавалося, що тонкий аркуш небезпечніший за зброю: варто прочитати материні рядки — і остання внутрішня опора розсиплеться.
До кладовища він дістався місцевим автобусом. Серед однакових доріжок і занесених снігом огорож довго шукав потрібне місце. Нарешті побачив простий нефарбований хрест, що майже загубився серед білих пагорбів. На невеликій табличці були ім’я Лідії Степанівни Левченко й дві дати. Між ними вмістилося ціле життя, а останні півтора року цього життя син навіть не знав правди…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
