Могила була без огорожі, а невисокий горбок майже зрівнявся зі снігом. Богдан опустився навколішки й не помітив, як холодна вода просочила джинси. Усі роки ув’язнення він вибудовував усередині захист: приниження, очікування й безсилля шар за шаром перетворювалися на стіну, за якою можна було сховати почуття. Перед простим хрестом ця стіна вперше не витримала.
Його мучило не лише те, що він не попрощався. Богдан не знав, хто був поруч в останній день, хто заплющив матері очі, вибирав труну, ніс її до могили й кидав перші грудки землі. Навіть дату похорону він побачив лише тепер. Обов’язки сина виконали сторонні, а сам він у той час жив за дзвінком, рахував перевірки й досі чіплявся за обіцянку людей, через яких опинився за ґратами.
Сліз не було. Із грудей піднявся важкий тупий біль, зігнув його й змусив притулитися чолом до промерзлої землі. Богдан повторював одне й те саме: просив пробачення за відсутність, довірливість, за те, що не зрозумів материнських листів. Відповіддю залишалася тиша. Він пробув біля могили майже пів години, доки пальці не заніміли, а кожен вдих не почав різати легені.
Підвестися виявилося важче, ніж опуститися. Ноги тремтіли, перед очима темніло, мокра тканина прилипла до шкіри. Богдан востаннє провів долонею по снігу, ніби крізь холодну землю міг торкнутися матері. Потім поправив листа у внутрішній кишені й пішов геть, відчуваючи за спиною самотність хреста.
Від кладовища він попрямував до квартири, у якій прожив п’ятнадцять років. Житло дісталося від бабусі; ремонт Богдан робив сам, а шпалери вибирав разом із Мариною. Після весілля, призначеного на місяць після тієї аварії, вони збиралися почати там сімейне життя. За ґратами ця квартира стала подумки прихистком, до якого він повертався в особливо тяжкі дні.
Знайомих дверей не було. Замість них стояла дорога металева конструкція. Після дзвінка з’явився хлопець років двадцяти п’яти; за його спиною гриміла музика, з коридору тягло тютюном, спиртним і нудотним солодкавим запахом. Почувши, що Богдан тут живе, незнайомець зареготав і покликав господаря. За кілька секунд у передпокій вийшов Артем Руденко.
За сім років Артем помітно погладшав, обличчя стало пухким, але в погляді збереглася колишня сита самовпевненість. Спершу він дивився без упізнавання, потім широко всміхнувся й запросив Богдана всередину, ніби зустрів давнього приятеля. Ані тривоги, ані незручності, ані сліду провини. Він люб’язно звільнив прохід до чужої квартири, яку вже звик вважати своєю.
У коридорі валялося взуття, стіни були забруднені, поверх колись акуратно наклеєних шпалер висіли дешеві плакати. У кімнаті Богдан побачив широкоплечого Владислава Дорошенка з густою бородою й худого Сергія Коваля, чиї запалені очі неспокійно бігали навсібіч. На диванах сиділи кілька дівчат з однаково відсутніми обличчями. Стіл був заставлений пляшками й брудним посудом; між ними лежали папери з борговими розписками.
Артем ляснув гостя по плечу й голосно оголосив, що їхня стара «легенда» повернулася. Владислав засміявся, Сергій відвернувся. Потім Артем ступив убік, відкриваючи дальній кут кімнати. На дивані сиділа жінка. Богдан дивився на неї кілька нескінченних секунд, перш ніж упізнав Марину…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
