Марині було тридцять шість, однак загострене обличчя й глибокі тіні під очима робили її значно старшою. Тонкі руки лежали на колінах без руху, на зап’ястках темніли сліди, значення яких Богдан зрозумів одразу. Вона дивилася перед собою, не помічаючи ні музики, ні людей, ні захаращеної кімнати.
Він неголосно покликав її. Марина повільно повернула голову, зустрілася з ним очима й майже відразу відвела погляд, ніби перед нею була порожня стіна. Колись вони прожили разом десять років, знали звички й настрій одне одного з одного руху, будували плани на старість. Тепер жива жінка була поруч, але ніби відійшла так далеко, що голос Богдана не міг до неї дістатися.
Він розпачливо шукав знайому рису: звичний рух пальців, ледь помітну усмішку, роздратовано зморщений ніс. У пам’яті Марина сміялася, коли він торкався губами місця за її вухом, сперечалася через колір стін, складала список запрошених на весілля. На дивані сиділо змучене тіло, привчене не заперечувати й не реагувати. Навіть страх зник із її погляду, поступившись цілковитій байдужості.
Владислав насмішкувато наказав їй привітатися з колишнім нареченим. Марина не ворухнулася. Артем знову важко поклав долоню Богданові на плече й заявив, що обіцянку вони виконали: жінка при ділі й відпрацьовує борги. Він говорив про неї з байдужістю господаря, який обговорює зношену річ. Саме буденність його тону робила почуте особливо страшним.
Богдан розглядав нерухомі руки, сліди на шкірі, порожні очі. Перед ним спалахували картини колишнього життя: Марина з мокрим волоссям на подушці, чашка надто міцного чаю, її сміх на тісній кухні. Тріщина, що виникла біля материнської могили, розширювалася. Якщо дозволити собі один рух, уся багаторічна стриманість могла обвалитися.
Він змусив м’язи розслабитися. Ярість, що вирвалася б зараз, могла залишити трьох чоловіків лежати в кімнаті, а Богдана — знову відправити за ґрати, перш ніж він устигне врятувати Марину. Та й миттєва розправа здавалася надто легкою. Вони відібрали в двох жінок роки й життя, не пожертвувавши натомість навіть одним спокійним вечором.
Не відповівши на глузування, Богдан розвернувся й вийшов. Артем крикнув йому вслід, що місця для нього тут більше немає. Владислав зареготав, Сергій залишився мовчати. За зачиненими дверима музика знову заглушила голоси. Богдан спускався сходами, якими колись піднімав мішки зі сумішшю, дошки й рулони шпалер для власного дому.
Надворі блимав тьмяний ліхтар, вікна другого поверху тремтіли від басів. Богдан стояв на морозі й рахував вдихи. Старий співкамерник, лісник Мирон Васильович, учив його: звір, який кидається одразу, найчастіше потрапляє в підготовлену пастку; терплячий сам обирає місце й час. Богдан дійшов до ста, почав знову й лише після другого кола зрозумів, чиї двері тепер мають відчинитися перед ним…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
