Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік урятував малечу від повені й приніс до своєї хатини. А на ранок побачив кортеж

Чоловік урятував малечу від повені й приніс до своєї хатини. А на ранок побачив кортеж

Негода застала Федора в найважчий момент шляху. Ніч і вітер уже загнали жителів лісового селища по домівках. У цей же час стомлений мандрівник шістдесяти трьох років постукав у хатину єгеря, що стояла біля самого лісу.

Чоловік урятував малечу від повені й приніс до своєї хатини. А на ранок побачив кортеж

— Кого там принесло проти ночі? — голосно крикнув Руслан.

Кремезного чоловіка зі шрамом на лівій щоці не налякав нічний візит, але завадив дрімати.

— Вибачте за зухвалість, — звернувся до нього Федір, мружачись від струменів зливи, що били по обличчю. — Пустіть перечекати негоду, я більше не витримаю.

— Проходь, проходь, батьку, швидше проходь, — тут же погодився господар дому. Хоч він і був молодшим за гостя всього на сімнадцять років, але сивину поважав. — Ось, тримай халат, знімай своє мокре ганчір'я, а я поки воду нагрію.

Поки Руслан метушився, готуючи чай і таз для ніг Федора, той оглянув невеликий, але затишний будиночок. У ньому вміщалося старе скрипуче ліжко і продавлений диван, пожертвуваний кимось із жителів селища.

— Ну, батьку, як тебе занесло-то в таку глушину? — Руслан сів навпроти, присунувши до гостя кухоль ароматного чаю з травами.

Федір боявся його налякати, але не хотів обманювати.

— Бродяга я в минулому, злодій.

— Ти не бійся, у тебе і брати-то нічого, — примружився він, помітивши, що Руслана його зізнання нітрохи не налякало.

— Робота мені потрібна. Зараз якраз усі врожай збирають. Місто набридло, шумно. Хочу тут підшукати місце, запропонувати свої послуги. У селі ж завжди є чим зайнятися влітку.

— Значить, житло шукаєш? Можеш прямо тут залишитися, у моїй хатині. У нас скорочення йдуть, моїх послуг більше не потребують. Переберуся в місто, ближче до сина. Вони з невісткою якраз на онука чекають.

Федір не поспішав радіти. Мало хто в селищі буде щасливий, що по сусідству оселиться колишній зек.

— Дякую тобі за довіру, за доброту. Давно зі мною по-людськи ніхто не поводився. Я не вбивця, не думай. Життя мене зробило відлюдькуватим. Спочатку дитячий будинок, потім тюрма. Я круглий сирота. Ніколи не знав батьківської любові. Потім випустився, роботу знайшов, але не в ту компанію потрапив. Хотів легких грошей, молодий був, нетямущий. Хоч нас, сиріт, попереджали вихователі, спокуса швидкої наживи виявилася сильнішою. Так я і отримав першу ходку. Сам нічого не взяв, тільки план продумував, але все звалили на мене. Так і пішов по похилій. Промотав півжиття по тюрмах, а тепер ось залишився один. Ні сім'ї, ні халупки своєї.

— Ну, я про тебе дільничному доповім, щоб не бушував тут, — відповів Руслан, вислухавши гостя. — Голорізом ти не виглядаєш. Я багатьох на своєму віку побачив, але людей підставляти не хочу, я з ними багато років пліч-о-пліч прожив.

Руслан і Федір здружилися за тиждень. Місцеві на нього косилися, рідко хто вітався, але довелося змиритися. Руслан показав своєму мешканцеві ліс, вказав на карті таємні стежки, мости і місця, де зазвичай збиралася молодь або туристи.

— Гарний ти чоловік, Руслане, — потиснув йому руку Федір, коли настав час прощатися. — Сильно ти мені допоміг. Сердечне тобі спасибі.

— Бувай, батьку, — усміхнувся Руслан. — Я дзвонитиму своїм людям і про тебе цікавитимуся. Ім'я моє не ганьби, я за тебе поручився.

Хоч і довелося Федору жити в непростих умовах поруч із лісом і річкою, він радів тому, що зміг знайти власне житло. Влада штат єгерів скоротила, а старі будиночки чіпати не стали, та й кому вони потрібні. Вперше за довгі роки бродячого життя в місті Федір зміг відчути себе по-справжньому вільним і відмитим від своїх справ. Нехай він і відсидів чесно за злочини, тавро суспільної ганьби завжди тягнулося за ним.

Місцеві спочатку ставилися до нього з підозрою, не прагнули заводити дружбу, але з часом пом'якшали. Федір виявився роботящим, таким, що не боїться надірвати спину на чужому городі. Заробляв тим, що допомагав перекопувати землю або наймався на ферму. Дари лісу теж непогано його виручали. То ягоди, то дикі фрукти приносив Федір з прогулянок, то рибку до вечері в річці ловив.

— Дякую тобі, Федю, — дякував йому дідусь, який сам доглядав за паралізованою дружиною. — Сам би я не впорався, ніколи мені з моєю. Тримай, твоя плата.

— Ти чого, Борисовичу, — махнув рукою Федір, — мені зайвого не треба. Та ви самі ледь кінці з кінцями зводите.

— Бери, ти заслужив. Дарма ми від тебе сахалися, думали, чого від тебе чекати. А ти порядним виявився, кожну копійку потом відпрацьовуєш. Замятіни тебе кликали в суботу, у них дівка вчитися їде в місто, відзначати будемо.

Уже до кінця осені Федір знався чи не з усім селом. Люди більше не побоювалися його, тільки Олександр Олегович, заздалегідь попереджений про особу колишнього в'язня, не плекав до нього симпатії. І справа була не в минулому Федора, а в його непохитному характері.

У середині жовтня, під час вечірньої прогулянки біля лісу, він проходив повз котеджі. Там часто відпочивали забезпечені туристи, які мали можливість орендувати шикарний будинок. Федір зазвичай чув звідти гучну музику, вульгарний сміх, але цього разу були жіночі крики.

«Допоможіть! Прошу! Хто-небудь, врятуйте!»

Крик був настільки відчайдушним, що навіть Федору стало не по собі. Він кинувся вперед до котеджів. Йому назустріч бігла дівчина в порваному одязі, на її шиї та щоці було видно сліди побоїв, шкіра горіла від болю.

«Благаю вас, врятуйте! Сховайте мене!»

«Йдемо, йдемо, голубонько!»

Федір закутав бідолаху у свій плащ і відвів до хатини.

«Все буде добре. Я дільничному подзвоню».

Але історія обернулася проти бідної Наді. Мажор, що чіплявся до неї, виявився сином якогось впливового чоловіка.

«Ніякої кримінальної справи не буде, і заяви теж», — пообіцяв негідник Олександр. — «Якщо вона пікне, буде зустрічне звинувачення. Мовляв, спробувала спокусити, щоб обікрасти. І нехай потім доведе, що не мала ніяких намірів. Пропажа-то буде!»

Коли дільничний приїхав за Надею, переляканою до напівнепритомного стану, вона боялася і слово сказати.

«Нападу не було», — тиснув на неї Олександр Олегович. — «Значить, звинувачувати нема в чому. Станеш про це базікати — пошкодуєш».

«Та як це так? Ще б кілька хвилин — і згубили б дівчину!» — обурився Федір, але Олександр знайшов управу і на нього.

«А ти взагалі не висовуйся. Будиночок-то твій казенний. Оком не встигнеш моргнути, як на вулиці опинишся. Дивись, жива, здорова дівчинка, ну що з нею буде-то?»

«Совісті у тебе немає, товаришу начальник», — просвердлив він поглядом Олександра. — «Не на тому ти боці!»

Зиму Федір пережив уже в компанії вірного друга — пса Гріма. Бідну поранену тварину він виявив у лісі знесиленою і скавучачою. Пес був уже великим, дорослим. Видно, господар-мисливець кинув його після зустрічі з розлюченим диким звіром. Рани на череві Гріма нагадували ті, що залишають ікла кабана.

«Тихіше, тихіше», — промовив Федір, підбираючись ближче до настороженого пса. Той не гарчав, але до незнайомця поставився з побоюванням.

«Я допомогти тобі хочу, лікуватися треба».

Абияк підібравшись до ледь дихаючої тварини, Федір обережно взяв її на руки і зрозумів, що той не чинить опору.

«Ей, відчиняй двері!» — кричав він, коли поспіхом дійшов до Захара-медика. Фельдшер був занадто далеко, тому довелося шукати допомоги під рукою.

«Федоре! Та ти чого, здурів зовсім? Куди ти мені цього паразита притягнув?» — пробурчав той, але все одно заходився оглядати Гріма.

«Пес-то хороший, і зовсім не паразит. Дивись, які очі!» — Федір чухав пса за вушком. — «Я тебе до себе заберу, не пропадеш».

Так і сталося. Грім одужував, але рани потрібно було обробляти дорогими мазями.

«Розоришся ти зі своєю звірюкою!» — хитав Захар головою.

«Нічого», — відмахувався Федір, якому гроші діставалися важкою працею. — «Мені не шкода. Кобель молоденький же зовсім. Лапу йому треба вилікувати обов'язково. Нехай шкутильгає, головне, що не зовсім без неї».

Під наглядом ласкавого господаря Грім уже незабаром жваво гасав засніженими галявинами. Незважаючи на міцний мороз, чоловік брав із собою друга на всі прогулянки. Разом вони бродили під важкими гілками ялин, ганяли білих зайців, лякали птахів, що злітали з гілок, зачувши відлуння гавкоту.

Коли почалася відлига, річка швидко набирала воду і вийшла з берегів, затоплюючи всі яри і галявини. Ті будинки, що знаходилися в низині, теж заливало водою. Люди витирали сльози, борючись із цим лихом. Хатину Федора ця доля оминула. Йому пощастило оселитися на пагорбі. Звідти на все селище відкривався чудовий краєвид.

Федір у будь-яку погоду, навіть у найлютіший мороз, дощ, вітер обходив територію лісу замість Руслана. У сувору зимову пору він намагався підгодовувати диких звірів у міру сил. Їм під снігом не так просто було добути їжу. Вірний Грім незмінно біг попереду.

— Тихіше ти, — махнув йому рукою господар, — через тебе вони всі поховаються в нори.

По дорозі траплялися рідкісні острівці незатопленої землі, на яких можна було зустріти зайців, що рятувалися від стихії. Вид дзеркальної води, що повільно текла серед дерев, викликав одночасно і захоплення, і страх. Раніше Федір бачив подібне тільки на картинках, але тепер розумів, який згубний вплив для бідних тварин мало це явище природи.

Наближення ночі Федір помітив лише тоді, коли сонце майже сховалося за горизонтом. У повітрі виникла сутінкова димка, що зазвичай збивала подорожніх зі шляху. Раптом Грім зупинився і навострив вуха, дивлячись на кущі попереду себе.

— Що там, друже? — поцікавився у нього господар, немов той чудово розумів людську мову.

Пес повільно пробрався крізь хащі і незабаром зник.

— Грім, обережно! — пошепки скомандував йому Федір. Його пробрало від крижаного страху. Грім рідко концентрувався на чомусь. Можливо, по той бік кущів він натрапить на великого звіра на кшталт лося чи ведмедя. Федору ще жодного разу не доводилося бачити жодного з них у лісі, але байки місцевих він чув. Ті, хто виріс у селищі, часто згадували, як у дитинстві ходили на оленя чи лося. У Федора ж не було з собою ні рушниці, щоб захиститися, ні іншої зброї. Його супроводжував тільки Грім і зручна міцна палиця, що допомагала бадьоріше пересуватися на літніх ногах.

Раптом тишу лісу пронизав верескливий гавкіт Гріма, гучний і лякаючий. Федір пірнув у хащі і тільки тоді зрозумів, що побоюватися було нічого. Поруч не спостерігалося нікого з великих небезпечних тварин. Перед ним опинилася невелика галявина, оточена водою, але на ній хтось був. Федір не відразу зрозумів, хто саме, а потім підійшов ближче і придивився.

«Матінко рідна, це ж дитина!»

На сивого чоловіка в кожусі та неспокійного пса дивилася п'ятирічна Міла, що нагадувала лялечку. Вона тряслася від холоду і страху в маленькому коричневому пальті та шапочці на зав'язочках під шиєю. Її ноги промокли, а шкіру на щічках стягнуло від сліз.

«Як же ти тут опинилася, моя хороша?»

Федір оглянув крижану воду, що розділяла його і дитину, але не став зволікати. Він рушив, не роздумуючи, і тут же відчув сковуючий біль, що пронизував тіло від ніг до пояса тисячами гострих голок.

«Зараз я тебе врятую, не бійся! Йди сюди, малечо!»

Коли Міла опинилася у нього на руках, вона вчепилася в шию Федора і сховала обличчя у комірі кожуха. Поступово стала відігріватися, але мовчала. Федір теж не розмовляв. Він не міг втішати дитину, коли у самого ледь волочилися ноги. Він знав, що цей фокус ще відгукнеться йому, напад ревматизму дасть про себе знати, тому слід відразу розтерти ноги наявним настоєм і закутатися в тепле.

Грім радісно в'юнився поруч і стрибав угору, намагаючись обнюхати Мілу. Вона вся стискалася, боячись його великої морди.

«Грім хороший, добрий, він тебе ні за що не образить», — підбадьорював її Федір, гладячи по спині. — «Він мені допомагає, ми дружимо, і ви подружитеся».

Сам чоловік не міг заспокоїтися. Як малеча опинилася посеред затопленого лісу? Одяг у неї не сільський, тут дітей по-іншому одягають, куди тільки дивилися її батьки? Перелякалася, бідна.

«Ну нічого, нічого, знайдемо ми твоїх татка з мамкою».

Але Міла мовчала, вона просто чекала, поки її принесуть у теплий дім. Усередині хатини дійсно було тепло, адже Федір протопив піч перед виходом.

«Вечеря у мене нехитра: щі та домашня ковбаска. Спробуй, може, сподобається».

Він підсунув ближче до Міли тарілку з супом.

«Ти хоч ложку тримати вмієш?»

Але дівчинка не розгубилася, вона виявилася такою голодною, що накинулася на щі, вміло відправляючи їх до рота.

«А тепер розкажи-но мені, чому ти одна в лісі?» — попросив Федір тихо. Його насторожувало, що Міла не вимовила жодного звуку з моменту їхньої зустрічі. — «Тебе гавкіт Гріма налякав? А ти взагалі-то вмієш говорити?»

Міла сиділа тихо, лише дивилася на нього широко розплющеними сіро-зеленими оченятами.

«Ладно, не буду тебе діставати, тут ти можеш сидіти спокійно. Або лягай он на ліжко, закутайся в ковдру, а якщо чого захочеш, попроси…» — підмигнув Федір гості, а сам влаштувався на дивані з книжкою.

Телевізора у нього не було — Руслан із собою забрав, а на свій назбирати поки не вдалося. Федір не страждав від нудьги, сусіди ділилися з ним літературою, скрашуючи йому довгі зимові вечори. Перед тим як Міла заснула, Федір знову зробив кілька спроб розговорити її.

«Твої батьки, мабуть, хвилюються. А якщо ти мені скажеш своє ім'я, прізвище або адресу, це допоможе мені знайти їх?»

Міла мовчала.

«Довго ти сиділа в лісі? І як ти опинилася на тій галявині? Всюди ж вода!» — знову заговорив Федір, але його маленька гостя продовжувала вперто мовчати. Він став підозрювати, що дівчинка дійсно німа.

«Добре, — зітхнув він, — тоді засинай, а я можу розповісти тобі казку».

Міла вперше відреагувала на його слова і кивнула, зручніше влаштовуючись на великій подушці. Заснула вона швидко, щойно Федір заїкнувся про тридев'яте царство. Він розумів, що їхати в місто по темряві марно, адже все було закрито до ранку, і навіть не знав, з чого починати пошуки батьків зниклої дівчинки.

Федору здавалося дивним, що така маленька дитина могла сама дістатися до лісу, який знаходився за десятки кілометрів від міста. Серед місцевих він Мілу ніколи не бачив, тому і був упевнений, що вона з'явилася в лісі не просто так. Він не міг відірвати погляду від сплячої дитини. Розумів, що зараз її батьки страждають від того, що малеча загубилася, і не мають навіть уявлення про місце її перебування, не припускають, що вона зараз у лісовій глушині. Як же Федір їм заздрив! Він ніколи не знав батьківської любові, не знав, як треба, якою має бути справжня міцна сім'я, але це не заважало йому хотіти власних дітей чи онуків. Занадто бурхлива молодість у нього була, занадто багато вітру в голові, а тепер Федір шкодував.

Непомітно він занурився у спогади про ті часи, коли йому зустрілася Ольга.

— Я не хочу бачити твоїх проклятих друзів у своїй квартирі, — безстрашно заявила молода жінка з густо нафарбованими віями. Вона підійшла ближче і долонями обхопила обличчя коханого. — У нас же є все, ну чого тобі ще не вистачає? Ми можемо зажити нормально, тобі лише потрібно зав'язати.

— Це остання справа. Косий сказав… та мені все одно.

— Одного разу тобі було мало? Ще на зону хочеш?

— Олю… — підвищив голос Федір, але Ольга була не з полохливих. Вона знала, чого хотіла, і не стала мовчати.

— Якщо ти знову вплутаєшся в це, я від тебе піду. Вибирай: або я, або справи твої. Ну?

— Не можеш, — розчаровано сказала вона.

Більше Федір кохану не бачив, він не сприйняв її рішення всерйоз і знову загримів у тюрму. Друзі обіцяли, що справа безпрограшна, всі наживуться, а потім можуть розійтися, тому що навар очікувався пристойний. Федір дійсно планував зав'язати, але на той момент у нього за душею не було ні копійки. Він хотів прийти до Ольги і показати, що мав рацію, що варто було полізти у квартиру того академіка. Їм би вистачило і на весільний банкет, і на облаштування дитячої кімнати. Тільки Федора знову заарештували, а потім іншого життя він і не бачив. Тепер у нього не було надії мати ні дітей, ні онуків. Самотня старість нікому не потрібної людини часом сильно лякала його.

Спати Федору заважали нав'язливі думки. Сон знайшов його пізно, але був неспокійним. Кожного разу, як Міла переверталася на скрипучому ліжку, він неспокійно косився на неї, перевіряючи, чи все гаразд. Грім, що лежав на підлозі біля печі, теж поглядав у бік маленької гості. Він дітей любив і часто гасав з місцевою дітворою наввипередки. Ті були звичні до великих собак і часто падали на коліна, щоб обійняти за пухнасту шию, але не Міла.

Кілька разів Федір прокидався від якихось кошмарів, а під ранок схопився на дивані від гучного стуку в двері. Такого у своїй хатині він ще не чув. Міла теж піднялася, тривожно подивившись на нього.

— Тихіше, тихіше, не бійся, нічого страшного.

Грім уже гавкав під дверима на раптових гостей. За вікном ледь розвиднілося. Федір зщулився від прохолоди без ковдри, натягнув на себе куртку і відчинив вхідні двері.

— Чого знадобилося в таку рань? По голові собі так стукай.

Перед ним стояв чоловік увесь у чорному, а за ним — цілий кортеж із дорогих позашляховиків.

«Матінко рідна, ви ще хто такі?»

При появі Федора з автомобілів повилазили незнайомці з серйозними обличчями, всі високі та широкоплечі, як на підбір. Разом із ними показалася і жінка років тридцяти трьох, ділового вигляду. Її костюм був явно не до місця в цій глушині весняним ранком, але точно бізнес-леді.

— Доброго ранку. Прошу вибачення за ранній візит, але вам не траплялася на очі дівчинка років п'яти, у неї світле волосся?

— Так, тут вона, знайшлася ваша пропажа.

Федір відступив убік, пропускаючи багату гостю у своє старе житло. Та явно не звертала уваги на обстановку. Тільки вигляд заспаної Міли викликав у неї радісний сміх і хижу посмішку. Вона була немов птах, що з висоти помітив мишу. Федір відразу відчув недобре. Ця дамочка явно не та турботлива мати, якої потребувала малеча.

Побачивши її, Міла впала на карачки і спробувала залізти під ліжко, але їй цього не вдалося.

— Сонечко моє, ти чого? Злякалася, так? Як же я за тебе переживала, — сказала Анна, присівши перед Мілою.

Але обличчя дівчинки виражало лише жах. Вона не відчувала ні найменшого полегшення побачивши цю дивну жінку.

— Щось не дуже вона вам рада, — уїдливо зауважив Федір, дивлячись, як дитина намагалася ухилитися від рук гості, що мала хватку. — Чого це вона від вас так сахається?

Але Анна продовжувала лебезити перед Мілою, не звертаючи уваги на прискіпливого відлюдника.

— Міло, ну чого ти? Йди до мене, давай я тебе обійму. Тебе налякав цей чоловік? Що він тобі зробив? Він тебе ображав?

Тепер Федір дивувався тому, як швидко Анна зробила його крайнім.

— Ви, дамочко, ким взагалі будете? Нема чого мене в моєму ж домі звинувачувати в чому попало. Це не від мене дитина втекла в ліс. Тут водяться небезпечні тварини, хижаки, та й річка он розлилася. Для такої малечі дуже небезпечне місце, тому не варто мене у своїй недбалості звинувачувати. Якщо ви мати, ще питання, чи можна вам довіряти виховувати дитину.

Анна владно потягнула Мілу на себе і піднялася разом із нею.

— Чи не забагато ви собі дозволяєте? Міла — моя падчерка, і я ставлюся до неї як до власної дитини. Як ви смієте мене звинувачувати? — підвищила Анна тон, думаючи, що це подіє на чоловіка.

Але Федір був не з боягузів. Він через багато що пройшов у житті, щоб боятися звичайного жіночого крику. Та й владні дамочки на кшталт Анни здавалися йому скоріше вискочками, ніж тими, хто дійсно мав якусь вагу.

— Нема чого на мене кричати, — спокійно відреагував на випад Федір. — Покажіть свої документи і документи на Мілу. Я правильно розумію, це її ім'я?

— З якої статі?

— З такої, — обірвав її Федір. — Можете скільки завгодно тут топтатися, а дівчинку я не віддам, поки не переконаєте мене в тому, що ви одна сім'я. І бугаї ваші мене не налякають, можете не трудитися.

Анна відразу змінилася в обличчі. Роль страждаючої матері точно пасувала їй менше за її справжнє обличчя.

— Не стій у мене на шляху, інакше підеш як співучасник. Скажу, що ти викрав мою падчерку, хотів наваритися, щоб купити собі будинок пристойніший, або ще чого придумаю. Для чого такому мужику тримати в глушині маленьку беззахисну дівчинку?

— Міла не говорить.

— А ось я можу таке придумати, що ти до кінця життя будеш на небо дивитися з-за ґрат, — загрозливо прошипіла мачуха Міли.

Тільки і ця погроза не справила на Федора ніякого ефекту.

— Мачухо, я вже своє відсидів і не раз, правила знаю, нема чого мене лякати. Ляканий я. Чекаю документи. Пред'явите?

Анна трималася з останніх сил, щоб не заверещати від досади. Вона терпіти не могла, коли все йшло не за планом, і ненавиділа, коли таке отриб'я намагалося вчити її життю. Абияк зберігши самовладання, Анна сказала:

— Зараз я переговорю з вашим дільничним, подивимося, на чий бік він стане.

Варто було Анні вийти на вулицю, як Міла притиснулася до ноги Федора, тремтячи всім тілом. Було ясно, Міла до смерті боїться мачуху, і ні про яку сімейну ідилію мови йти не може. Федір знав, що малечу все одно заберуть, адже він їй ніхто, і не міг боротися за дитину. Хто знає, чому вона стала такою тихою, беззвучною, чому опинилася в безлюдному лісі?

Ті ж питання мали хвилювати і Олександра Олеговича, але коли той прийшов, він лише винувато посміхнувся Анні.

— Анно Миколаївно, прошу вибачення за цього, — махнув він у бік житла Федора. — Він у нас анархіст, живе не за законом усе життя. Чого ще можна очікувати від такого негідника?

— Мені все одно на його переконання. Я хочу, щоб його потримали в камері день-другий. Не потерплю, щоб він ще раз вклинився в мої справи. Скрутіть його зараз же та відвезіть. Нехай знає, на кого не варто свій рот розкривати.

— Це я із задоволенням, Анно Миколаївно.

Олександр у передчутті потер руки одна об одну. Давно його хотів закрити, та не було за що, а тепер ось який вдалий випадок підвернувся. Коли Федір побачив задоволене обличчя дільничного, то відразу зрозумів, що на нього чекає.

— Що, громадянине начальник, залила вам у вуха цяця міська, а ви і раді старатися?

— Не патякай, Кулібін, не час зараз. Дівчинку Анна Миколаївна забирає, хочеш ти цього чи ні. А сам збирайся, поїдемо у відділок, запитаємо у тебе, як все було, пояснення даси.

— Та ви говоріть прямо, що вона на мене наскаржилася і чекає на мене камера. Але я готовий за свої вчинки відповісти, а на вашому місці придивився б до цієї особи. У них у сім'ї явно не все гаразд. Звідки тут маленька дівчинка, та ще й багата, в нашій глушині? Збіг?

— Ти мені зуби не заговорюй, одягайся, поїхали.

Грім біг за господарем до самої поліцейської машини. Він гавкав і стрибав, чуючи недобре.

— Тихіше, тихіше, друже, залишишся за головного, а я скоро повернуся.

Потріпавши улюбленця за вухом, Федір забрався в машину. Анна проводжала автомобіль задоволеним поглядом, а Міла знову зникла з поля зору, обіймалася з великим і хоробрим Грімом, що скавучав за господарем, який поїхав.

— Боже мій, Міло, залиш пса в спокої, напевно він блохастий. Хто знає, яку він тут заразу на себе поначіпляв. Сідай у машину, поїхали додому.

Дівчинка не хотіла слухатися, але один громила з почету взяв її на руки і відніс у розкішний автомобіль.

У СІЗО Федір не почув нічого нового. Дільничний мусолив його старі судимості та перебирав папірці, що тільки втомлювало чоловіка.

— А по справі буде що-небудь? — втомлено запитав Федір.

— Кулібін, не нахабній, за законом ми маємо право затримати тебе на конкретний час.

— Мені потрібен дзвінок, пса нікому годувати, а у нього режим.

— Режим, — похитав головою Олександр Олегович. — Зараз подзвониш, не помре твоя псина.

В ізоляторі Федора зустрів типовий контингент — злодії, дебошири, п'яниці. Він уже років вісім як не спілкувався ні з ким із подібного середовища і відчув себе огидно, знову опинившись у подібній обстановці, немов і не було тих років на волі та спокійного життя біля лісу. До горла підступала нудота від огиди. І як Федір міг стільки років свого життя безповоротно згубити на тюрми? Що він від цього отримав?

— Чуєш, діду, це тебе, чи що, за розтління сюди? — почувся чийсь голос.

— Не мели нісенітниці, малий, цілішим будеш, — тут же обірвав його Федір, даючи і іншим зрозуміти, що з ним жарти погані.

— Значить, ти… Що ж, тобі жодна баба в селі не приглянулася? Ну, розповідай, як ти до цього докотився?

Федора переселили в окрему камеру того ж вечора. Олександр думав, що йому дістанеться від інших затриманих, але помилився. Федір будь-якого безтолкового гультяя міг заткнути.

Дві доби його тримали в ізоляторі без пред'явлення звинувачення. Він уже розслабився, чекав, коли його відпустять, тільки погрози Анни виявилися не порожнім залякуванням.

— Кулібін, вставай, у допитну.

— Та що таке? — схопився він з лави, на якій уже всі боки відлежав. Літнє тіло не було в захваті від жорстких умов перебування.

— Зараз дізнаєшся.

Федір не міг повірити своїм очам, коли побачив написану рукою Анни заяву.

«Громадянка Анна Миколаївна Соломатіна звинувачує вас, Кулібін Федір Іванович, у крадіжці та незаконному утриманні у себе її падчерки, Соломатіної Міли Володимирівни».

— Що за маячня? Яка крадіжка? Вона з глузду з'їхала, чи що? Де докази? Де сліди насильства і медичний огляд?

Але криком справі не допоможеш. Федір потрапив у немилість багатої вискочки і тепер міг поплатитися за це і репутацією, і кількома роками життя. А у нього їх було не так вже й багато. Всім відомо, що тюрма не продовжує життя. Федір і без того часто застуджувався, та й ранній ревматизм з'явився у нього не просто так.

— Хочу вас відразу попередити, — заявив державний захисник, — справа безнадійна.

— Хіба ви можете говорити таке своїм клієнтам? — тут же обурився Федір. Тепер він сидів у камері як на голках. Його долю вершили чужі нечисті руки, і це дуже лякало.

— Я змушений бути чесним і озвучувати всі факти, — відповів Єгор Веніамінович. Досвіду адвокатської практики йому вистачало, щоб робити подібні заяви з майже стовідсотковою впевненістю. — Міла, наш єдиний свідок, не може говорити. Я вірю вам і розумію ваше обурення, але слово Анни Миколаївни проти вашого, і воно вище. Я шкодую.

— І що ж мені робити? Ви ніяк не можете мені допомогти, а я не збираюся сидіти ні за що, — торохтів Федір, не відчуваючи під собою жодної опори.

У нього не було ні грошей, ні впливових друзів, щоб дати йому хоч якусь надію. Федір не хотів миритися з несправедливістю, що коїться в судовій системі.

— Я за всі свої вчинки чесно відповів перед законом, але це наклеп. На чому будується справа? На одних лише свідченнях цієї дряні. Для чого мені чужа дитина, я і сам ледь зводжу кінці з кінцями.

— Про вашу справу пишуть у газетах. Соломатін відомий на весь округ, а преса знає: потрібен винуватий. Мені шкода, що це ви. Суд все-таки відбудеться. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб зменшити термін, — пообіцяв Єгор Веніамінович. — Але на більше я не здатний. Прокуратура на їхньому боці, і пощади чекати не доведеться.

Розслідування затягнулося, і востаннє — на півтора місяця. Федору довелося знову звикати і до тих умов, у яких він тепер існував, і до думки про те, що все вирішиться не на його користь.

Незабаром після розмови з адвокатом йому стали приходити добротні посилки зі смачними чаями та дорогою копченою ковбасою від якоїсь Інни Андріївни. Вона попросила про побачення, і Федір погодився. Перед ним сиділа повненька жінка років п'ятдесяти восьми. Виглядала вона доглянуто, і Федір не знав, чого від неї очікувати.

— Федоре Івановичу, мені так шкода, що ви тут, — ледь не розплакалася вона. — Мене звати Інна, і я працюю кухарем у будинку батька Міли. Бідна дівчинка, я так боялася, що з нею що-небудь трапиться. І я вдячна, що саме ви її знайшли. Вона ж мені як онука, я за неї дуже переживаю.

— А що вам відомо про цю Анну, і хто батько Міли? Він може мені чимось допомогти? Чому він допустив увесь цей цирк? — заходився розпитувати Федір, зрозумівши, що Інна Андріївна може бути йому корисною. — Я у відчайдушному становищі. Ні в чому не винуватий, але ніхто не може витягнути мене звідси.

— Володимир Борисович не може ні на що вплинути, він у комі, — схлипнула Інна.

З тієї зустрічі Федір і Інна не припинили свого спілкування. Вони стали обмінюватися листами. Те, що хоча б одна людина переживає про його долю, гріло душу Федора. Він був вдячний Інні Андріївні за увагу і завжди із задоволенням приймав її передачі. Через неї він більше дізнавався про самих Соломатіних і Мілу, яка з колись радісної та відкритої дитини перетворилася на лякливу тінь.

Залишившись сам на сам із мачухою, Міла переживала не найкращі часи. Тепер, коли тато лежав у лікарні, заступитися за неї було нікому. Анна відразу їй не сподобалася. Вона в'юнилася навколо її тата і воювала з маленькою Мілою за його увагу.

«Я придумала розвагу тільки для нас двох. Як тобі ідея з'їздити в круїз?» — шепотіла Анна Володимирівна на вухо.

— А як же Міла? Вона і так росте без мами, я постійно зайнятий справами компанії.

— Інна Андріївна скоро стане їй ріднішою за мене, — відповідав заклопотаний чоловік.

— Ми візьмемо її з собою, якраз зблизитеся. Ти попереджала, що боїшся дітей, але я не думав, що ви так довго не зможете порозумітися.

Анну і саму дратувало те, що Міла з самого початку сприйняла її в штики, і ніякі подарунки чи ігри не могли змусити її прийняти мачуху.

— Але це ж наш медовий місяць, наш! — починала вередувати Анна, немов була одного з Мілою віку. — Я знаю, ти любиш свою доньку, але у тебе молода дружина, і у мене є потреби.

Міла недолюблювала Анну не просто так. Навіть у її маленькій голові виникли сумніви щодо чесності нової татової дружини. Коли Володимира не було вдома, Анна ставала зовсім іншою — грубою, капризною, вимогливою, ганяла всю прислугу, геть ігнорувала присутність дитини і постійно базікала з кимось по телефону. Такий же тон Міла чула, коли та розмовляла з батьком, тому і намагалася підслухати. Анна ревнувала тата і не хотіла, щоб він любив таку неприємну жінку.

Тільки Анна говорила з якимось Юрою.

— Ця дрібна язва мене дістала, — скаржилася вона в трубку коханцеві. — Ходить за мною хвостиком, випрошує увагу, а я і не мати, ненавиджу дітей.

— Потерпи, любове моя, залишилося зовсім недовго, — втішав її хрипкий чоловічий голос у трубці. — У мене майже все готово, залишилося дочекатися того самого дня, і будемо жити в шоколаді.

Міла не зовсім розуміла, що значили ті слова, але була впевнена, що Анна обманювала її тата.

Тільки зовсім скоро її життя перевернулося. Володимир потрапив в аварію і більше не опритомнів. Міла залишилася сам на сам зі своїм найлютішим ворогом. Саме агресія з боку Анни стала причиною того, що вона перестала відчувати себе в безпеці у власному домі. Стрес, який Міла пережила після новини про кому Володимира, вилився в психологічну реакцію у вигляді німоти. Дівчинка просто замкнулася в собі, перестала розмовляти. Що б лікарі не намагалися робити, Міла не піддавалася лікуванню.

«Ось і не вір після цього в удачу», — ликувала Анна, розмовляючи з Юрою по відеозв'язку у своїй спальні. — «Ця дрібна дрянь перестала говорити, так що не проговориться, навіть якщо щось дізнається».

«Небезпечна ти жінка», — розсміявся коханець, — «чоловіка ледь у могилу не звела, дівчисько залякала до німоти. Ти ж моя лиходійка».

Інна Андріївна відвідала Федора за кілька днів до судового засідання. У нього серце було не на місці, але підтримка додавала сил.

«Дякую, що прийшли, Інночко Андріївно, я тут собі місця не знаходжу, хвилююся дуже».

«А я дуже хвилююся за вас. Стільки людей ця гадина погубила, все ж з неї почалося, і ніхто нічого довести не може».

Інна взяла Федора за руки, щоб передати хоч частинку свого спокою і надії.

«На суді ми з Мілою будемо вважатися представниками обвинувачення, але нехай вас це не засмучує. Серцем ми з вами. Але Анька не відпускає Мілу від себе, а вона нікуди без мене. Бідне дитя так залякали, що вона і тіні своєї боїться, тільки зі мною засинає, так що я тепер не тільки кухар у їхньому домі, а й нянька. А Анна їй зовсім не цікава, схоже, тільки заважає».

У день судового засідання Інна Андріївна сильно хвилювалася. Вона абияк відбулася від уваги Анни і перетнулася у вбиральні з помічницею Єгора Веніаміновича.

«Я побачила це тільки сьогодні вранці», — проторохтіла вона пошепки, намагаючись не привертати до себе уваги. — «Міла бігала з моїм телефоном по дому, знімала відео для тата давно ще, а сьогодні воно потрапило мені на очі. Обов'язково покажіть його адвокату, прямо зараз».

Федір помітно нервував, сидячи по ліву руку від Єгора Веніаміновича. Тільки адвокат виглядав набагато спокійнішим, ніж зазвичай. Коли сторона обвинувачення представила всі наявні у них докази на користь винуватості Федора і викликала всіх своїх свідків, Єгор Веніамінович отримав слово.

«Ваша честь, я хотів би представити суду раніше не вказаний у доказах відеозапис. Зроблений він був самою Мілою через два тижні після звинувачення мого підзахисного в її викраденні».

Незважаючи на протест прокурора, суддя дозволив переглянути відео. На ньому крізь злегка прочинені двері спальні можна було розгледіти білий туалетний столик Анни і ноутбук, що стояв на ньому. З екрана на неї дивився усміхнений Юрій, який із захопленням відгукувався про свою коханку.

«Ти моя лиходійка. Я тільки одного не зрозумію: чого ти в цього діда вчепилася, справу до суду довела? Це ж тільки приверне до нас непотрібну увагу. Сидів би він собі спокійно у своїй хатині… Ні, і тут потягатися захотіла».

«Ти б чув, як він зі мною говорив», — ображено відгукнулася Анна. — «Ніякого страху в очах. Та й Мілка перед ним осміліла, не пішла до мене відразу. Прийшлося перед нею плазувати, мене це розлютило. Посидить пару років, з нього станеться, він все життя по тюрмах, там йому і місце».

У залі засідання повисла тиша. Анна закам'яніла від того, що побачила на екрані проєктора, мріючи провалитися крізь землю. Вона була зганьблена по повній програмі. Зате Міла, яка не спала ночі через тривогу в грудях, раптом схопилася з місця і закричала:

— Вона погана! Вона наді мною знущалася! — і тут же замовкла.

Шоковані члени засідання різко обернулися на неї. Міла не відразу повірила, що вимовила це вголос. З неї рвався протест, і вона йому піддалася.

— Я сама втекла від неї, сама! Мене ніхто не крав. Ми були на пікніку в лісі, і я сховалася. Бігла, бігла, потім вода. Дідусь не винуватий, він мене врятував, він добрий.

Міла показала пальцем на Федора, і той закрив руками обличчя, розплакавшись.

«Після побаченого постановляю звільнити Кулібіна Федора Івановича з-під варти негайно», — сказав суддя і стукнув молотком.

Інна Андріївна тут же схопилася з місця і повела Мілу до Федора. Всі троє обнялися, витираючи сльози, а судові пристави підійшли до Анни і заклацнули наручники у неї на зап'ястях.

«Я ні в чому не винувата, просто обмовила його, він повинен знати своє місце», — стала вона істерити, але всі розуміли, що вона багато чого не договорює.

«Ось мерзотниця», — провів її поглядом Федір, — «ну нічого, ти отримаєш по заслугах».

«Ну її, Федоре Івановичу, Бог її покарає, а нам треба підкріпитися, вас там годували якоюсь баландою, а я стільки наготувала. Міло, ти не проти, якщо дідусь Федя поїде до нас у гості?»

«Ні, я теж запрошую вас на обід», — ніяково посміхнулася дівчинка і потягнула дорослих до виходу.

Федір їхав у таксі, ледь контролюючи емоції. Він уже не вірив, що знову стане вільною людиною. Єгор Веніамінович із самого початку попереджав його, що шансу на виправдувальний вирок немає, що Федір у будь-якому разі сяде, але в останній момент все круто перевернулося. Якась дрібниця змогла змінити його життя і подарувала свободу.

«Моя ластівко», — повернувся Федір до дівчинки, що з цікавістю дивилася в його очі. — «Сьогодні завдяки твоєму відео я знайшов свободу. Ти врятувала мене, зберегла одне людське життя, а це дорогого коштує. Дякую тобі».

У цей момент Інні Андріївні подзвонили. При погляді на екран телефону її обличчя тут же змінилося.

«Слухаю», — вимовила вона не своїм голосом, ковтаючи клубок хвилювання. — «Що ви сказали? Не може бути! Радість-то яка! Ми зараз приїдемо, зараз же! Їдемо в клініку на перетин Центральної та Соборної», — сказала Інна водієві.

«Міло, діточко моя! Тато прийшов до тями! Опритомнів!»

Вскрикнула Міла і притиснулася до Інни, єдиної доброї людини, що залишилася поруч із нею, коли весь світ здавався ворожим. До палати Володимира вони бігли ледь не підстрибуючи. Федір радів і за себе, і за дівчинку, яка більше не відчуватиме себе непотрібною. Її тато опритомнів, значить, скоро все стане на свої місця.

«Татусю!» — Міла влетіла в палату і тут же кинулася до батька на ліжко, залізаючи з ногами.

«Моя принцесо!» — Володимир слабкими руками притиснув до себе доньку так міцно, як тільки міг. — «Маленька моя! Як ти без мене була?»

— Володю… — тут же розплакалася Інна Андріївна і по-материнськи обняла чоловіка. — Володю, як же ти міг? Навіщо ти нас залишив? Ти б знав, скільки всього сталося! Ми тільки з суду!

— З суду? — здивувався Володимир і тільки зараз помітив Федора, що скромно тулився біля дверей. — А ви хто?

Лікарі підтвердили, що Володимир перебуває у відмінному стані.

«Травми після аварії загоїлися, діяльність мозку нормальна, відхилень немає», — підтвердив лікар. — «Але не поспішайте повертатися до звичного життя. Попереду, Володимире Борисовичу, на вас чекає реабілітація. Та й з розумовою працею не перестарайтеся».

«Щастя-то яке!» — сказала Інна, але лікар продовжив.

«Я розумію емоції присутніх, ви всі скучили, але Володимиру потрібен відпочинок, а також дозована інформація. Не треба хвилювати його всіма подіями, що у вас відбулися. Раджу завершити візит і повернутися завтра».

Розставання Мілі та Володимиру далося нелегко. Дівчинка відмовлялася їхати додому, знаючи, що її тато знову залишиться один у клініці.

«Федоре Івановичу», — гукнув його Володимир, коли той уже збирався виходити з палати. — «Дякую вам величезне. Я навіть не знав, що з моєю родиною таке сталося. Я був марним, міг втратити доньку, але ви цього не допустили. Я ніколи не забуду про ваш вчинок».

«Одужуйте швидше», — посміхнувся Федір, — «ви їй дуже потрібні. Гарне у вас дівчисько».

Інна Андріївна наполягла на тому, щоб Федір залишився ночувати в будинку Володимира.

«Я його з малих років знаю, він би сам це запропонував. Ну куди ви зібралися проти ночі, миленький?» — бідкалася Інна, кружляючи навколо Федора.

«Пес-то мій один, змучився друг, напевно», — придумав відмовку Федір. Йому було ніяково зупинятися в будинку багатіїв, він у такій розкоші відчував себе зовсім нікчемним.

«Песик красивий», — відповіла Міла, — «ми завтра до нього поїдемо, так, бабусю Інно?»

У селище повернутися все ж довелося. Наступного дня Федір у компанії Інни та Міли приїхав до своєї хатини. Природа в ту пору року вже цвіла, молодь гуляла допізна, люди займалися городами. Тільки він їх і годував у цих краях.

«Значить, відновив своє добре ім'я?» — потиснув Федору руку сусід.

— Відновив. Є все-таки справедливість.

Грім вискочив з вольєра і накинувся на Федора, облизуючи його руки та обличчя.

«Ну-ну, припини ти!» — суворо сказав Федір, але потім розреготався. «Скучив, обормоте, а я боявся, що більше тебе не побачу».

Інна Андріївна з Мілою пробули в гостях у Федора недовго. Вони вирішили, що йому знадобиться час, щоб обдумати зміни, що відбулися в житті. Федір був вдячний за це, адже подумати йому було над чим. Він ледь не загримів у тюрму, але дивом вибрався. Хотів зробити добро, дівчинку врятував, а сам ледь не потрапив за ґрати. Але де справедливість? І як тільки земля носить таких підлих людей, як Анна?.

У цей час у будинок Володимира прийшла поліція, щоб вилучити ноутбук Анни, яка зберігала корисну інформацію для слідства. Повний запис телефону Інни Андріївни зробив її мачуху та Юрія головними підозрюваними в аварії Володимира.

«Немає ніякого сенсу відпиратися. Докази злочинної змови в наявності», — попередив слідчий вертку дамочку.

«Гаразд, напишу щиросердне, тільки нехай зарахується. Я зайвого відбувати не стану», — огризнулася Анна, схрестивши руки на грудях. — «Це все через гроші. Я мала домогтися прихильності Вови, одружити його на собі, а потім усунути».

Анна розуміла, що діватися їй нікуди, за скоєне доведеться відповісти. Володимир не дозволить уникнути їй покарання, а задіє всі свої зв'язки, щоб запроторити колишню дружину за ґрати. Він дуже любив свою доньку і ніколи не пробачить Анну. Вона це розуміла, тому співпрацювала зі слідством.

Федір не був здивований, коли, повертаючись із Грімом після ранкової прогулянки, помітив біля будинку позашляховик Володимира. Його вже виписали і дозволили повернутися до справ.

«Красиво тут у вас», — видихнув гість, оглядаючи природу.

«Хочеш будинок придбати? Тут чудове місце для відпочинку», — посміхнувся Федір і впустив його в дім.

«Федоре Івановичу, я вам толком і не віддячив, але приїхав виправитися. Я вашу справу вивчив, і мене ваше минуле не лякає. Знаю, вас влаштовує життя тут, але я можу запропонувати більше. Місце садівника в моєму домі. У вас буде своє житло, просторе, комфортне. У мене у дворі добротний гостьовий будиночок, і Гріма заберете з собою».

— Міла мені всі вуха про нього прожужжала, — розсміявся Володимир і уважно подивився на Федора. — «Оплатою не ображу. Гроші реально хороші. Мені тямуща людина потрібна, а ви по совісті живете. Інна Андріївна про вас тільки хорошої думки. Міла і зовсім вважає рятівником. Не відмовте, нам усім добре буде».

«Якби ти не був упевнений, не приїхав би сюди», — сказав Федір і відставив від себе чашку чаю, що диміла.

«Це так, я цілком серйозно», — кивнув Володимир.

«Добре, я згоден. Мені втрачати тут нічого, а від такої пропозиції гріх відмовлятися».

Федір ахнув, коли побачив, у якому будинку йому доведеться жити. Він і не розраховував, що його гостьовий будиночок виявиться чотирикімнатною будівлею з особистою верандою. Для Гріма обладнали міцну будку, якщо захоче заночувати на вулиці, а в кімнаті була м'яка лежанка.

«Це я для Гріма купила», — похвалилася Міла, гладячи ласкавого пса, що вдячно лизав їй руки.

«Так, ми, неотесані лісові жителі, до таких умов не звикли», — усміхнувся Федір, оглядаючи нове житло.

До нових обов'язків він поставився з великою відповідальністю. Володимир був задоволений його роботою і часто запрошував Федора в будинок для спільної вечері. Обіди ж господар пропускав, тому Міла сідала за стіл у компанії Інни Андріївни та Федора. Рідними бабусями та дідусями доля дівчинку обділила, тому вона з радістю приймала ласку тих, хто був поруч. Разом із ними вона вирушала на прогулянки і знайомилася на дитячих майданчиках. Грім вічно мчав попереду всіх і часто лякав дітей своїм гучним гавкотом, але дуже скоро опинявся в їхніх цікавих руках.

«Ось всі і при ділі», — посміхнулася Інна, опускаючись на лаву в тіні дерев поруч із Федором. — «Яка вона гарненька, немов рідна мені», — простежила вона поглядом за Мілою, що щойно скотилася з гірки.

— Я теж до неї прикипів. У мене ні дружини, ні дітей ніколи не було, а ось на старості такий подарунок випав, — посміхнувся Федір і подивився на Інну. — Мені дуже пощастило познайомитися з цією родиною. І з тобою теж, Інночко.

Федір доторкнувся до руки цієї жінки і подивився їй в очі.

«Не пам'ятаю, коли востаннє говорив комусь і зізнавався. Почуваюся хлопчиськом», — опустив він голову. — «Ти мені дуже дорога, дуже. Ти незвичайна. Я хочу сказати…»

«Я знаю це», — Інна присунулася ближче і залишила на зморшкуватій щоці розгубленого Федора скромний поцілунок. — «Давно знаю, немає потреби про це говорити. Ця молодь хоче почути три заповітних слова, а нам і без них добре живеться».

Федір осмілів і обійняв кохану за плече. Хто ж знав, що все, про що він так мріяв у житті, все-таки йому дістанеться.
Коментувати
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Герої»

Усі історії рубрики