Удень сонце, як і раніше, пригрівало, зате після заходу вже тягло осінню. Ранкова трава холодила ноги росою; серед зелених крон дедалі частіше траплялися поодинокі жовті листки. Мирослава з кожним днем ставала бадьорішою. Земля потроху відновлювала все, що її хранителька віддала, стримуючи пожежу.
Ще недавно їй доводилося вчитися ходити, а тепер Богдан ледве встигав за нею. Вона видиралася на дерева з білчиною легкістю й кликала його за собою: то показати загату, яку збудували бобри, то знайдену борсучу нору, то галявинку, що за одну ніч укрилася грибами. Звичайне людське життя теж виявилося їй під силу, хоча він чекав зовсім іншого.
Розпалювати піч Мирослава вже вміла. Щоправда, спершу вона мало не спалила дім: поводитися з вогнем ще не навчилася. Мирослава навіть умовляла поліна загорітися й щиро дивувалася, що без сірників вони її не слухаються. Освоїлася й із ложкою, хоч їла зовсім мало. Води, сонячного світла й кількох ягід їй вистачало. Зате чай пила охоче: любила спостерігати за струмочками пари й обіймати теплий кухоль долонями, навіть коли довкола стояла спека.
Якось Богдан вийшов на ґанок і побачив у неї старенький транзистор. Притиснувши приймач до себе, Мирослава боялася ворухнутися: з коробочки лилася тиха музика. З таким обличчям, мабуть, упізнають щось неймовірне, чому ніяк не знаходиться пояснення.
— Чуєш? Там хтось співає, — прошепотіла вона. — Як вони туди помістилися? Просто в цю коробочку?
— Нікого там немає. Це радіохвилі, — відповів він. — Тут двома словами не поясниш.
Мирослава зітхнула, дбайливо притримуючи приймач.
— Що не спитай, усе довго розповідати. Стільки див умієте робити, а самі живете, ніби нічого дивовижного.
Вечірні розмови на ґанку стали звичкою. Біля ніг сопів Барс, із трави долинало сюрчання, над темними деревами піднімався величезний серпневий місяць. Мирослава розповідала, де влаштовується на ніч кожен лісовий мешканець, хто з ким не ладнає і яке дерево в лісі найстарше за всіх. Навіть шелест осик перед дощем був для неї зрозумілою розмовою.
Богданові лишалося розповідати про інше: про підземні потяги, світлофори й місто, де можна щодня проходити серед тисяч облич, так і не зустрівши знайомого. Підібгавши коліна до грудей, вона слухала уважно, не відвертаючись. Поступово і він перестав дивитися куди завгодно, аби тільки не їй у вічі.
Коли саме все змінилося, Богдан не зміг би сказати. Просто її плече поруч стало необхідним. Збираючи ягоди, він відкладав для неї найстиглішу. Вранці йшов у справах і невдовзі вже квапився додому. Зовсім не для того, щоб устигнути принести воду: без Мирослави дім знову здавався нежилим, і того знайомого з попередніх років холоду хотілося якнайшвидше позбутися.
Якось вона вмостилася біля нього коло вистиглої печі. Сонно згорнулася, притулилася боком і затихла, не бачачи в цій близькості нічого, крім можливості зігрітися поруч. Так лісовий звірятко вкладається у своїй норі. Богдан давно перестав заперечувати. Лежав, дослухався до рівного дихання й розглядав стелю, ледь видиму в мороці. Стільки років йому хотілося побути самому. Тепер уперше хотілося протилежного.
Але щойно він зізнавався собі в цьому, як згадувався календар. Двадцять восьме серпня. Першого вересня час виходити на роботу. У місті лишалися квартира, рахунки, все звичне життя, яке він лише відклав на літо й до якого завжди повертався у призначений строк.
Він прикидав: виїхати вранці двадцять дев’ятого, витратити на дорогу пів дня. Решту годин і тридцяте число присвятити міським справам, щоб до початку роботи все владнати. Зручний розрахунок, не причепишся. Тільки для Мирослави в ньому місця не було. Забрати її до міста було неможливо, а вирішити, як жити без неї, він не міг.
Богдан відмахувався від цих думок, переконуючи себе, що ще встигне розібратися. Днів ставало дедалі менше, а ясності не більшало. Там, серед вогню, він діяв, хоч і боявся. Тепер же страх виявився сильнішим: він змушував мовчати й відкладати неминуче.
Увечері перед від’їздом заговорила Мирослава. До того вона чекала, що він сам наважиться, але Богдан так нічого й не сказав. Сидячи на ґанку, вона дивилася на місяць і неголосно мовила:
— Ти скоро повернешся до міста. Я помічаю: щодня ти дедалі сумніший, усе щось підраховуєш.
Богдан міцно стиснув щелепи. Відповідь застрягла там само, де зазвичай застрягали найпотрібніші слова.
— Ти ж тільки літо збирався тут прожити, — вела далі вона рівним голосом. — А воно закінчується. У тебе там робота, житло, люди. Там усе, до чого ти звик. Не треба думати, ніби ти переді мною в боргу. Стільки, скільки ти зробив, я й просити не могла. Ти допоміг мені вирости. Повернувся по мене у вогонь. Навчив ходити.
На останній фразі голос здригнувся. Мирослава помовчала, опанувала себе й таки повернулася до нього.
— Я цього ніколи не забуду. Скільки б не прожила, а житиму я довго. Але залишатися ти не зобов’язаний. Справді, Богдане. Їдь. Я вже ходжу, по воду сама дійду. А взимку засну в землі, як мені й належить. Зі мною все буде добре.
Вона спробувала всміхнутися. Усмішка вийшла такою доброю й такою тяжкою, що в нього болісно стислося всередині.
— Тільки себе не муч, будь ласка. І мене жаліти не треба. Якщо людина поруч лише тому, що її не відпускають, хіба комусь від того добре?
Її слова підняли в ньому давній страх, про який він говорив тієї посушливої ночі. Знову стати комусь необхідним. Взяти на себе чуже життя, підпорядкувати йому власне — і одного дня, як сталося з дідом, жахнутися свого соромітного бажання звільнитися. Адже тепер довелося б відмовитися від роботи, від міста, від усього знайомого. Лишитися в глухому селі біля лісу з тією, що навіть за його край не може надовго вийти.
Не до осені, не на рік. До кінця життя. Від самої думки про це перехоплювало подих. А Мирослава ще й полегшувала йому відступ. Не вимагала, не хапала за руки, не плакала. Вона просто не вміла втримувати людину докорами. Любов для неї означала дозволити їй піти, якщо вона цього хоче.
— Мабуть, ти правильно кажеш, — видушив із себе Богдан, відчуваючи до себе майже відразу. — Треба з’їздити. Зрозуміти, що з роботою робити, з квартирою. Та й самому трохи розібратися.
Її обличчям ковзнуло щось болісне й одразу зникло.
— Поїдь, звісно, — відповіла вона ледь чутно. — Розберися спокійно…
