Уранці він збирався квапливо, сердячись і намагаючись ні на чому не затримувати погляду. До багажника полетіли спальний мішок, ящик спорожнілих бляшанок і рушниця. Стріляти з неї за все літо Богданові так і не довелося. На світанку позашляховик був готовий у дорогу.
Біля хвіртки стояла Мирослава в строкатій сукні. Із коси визирали сині квіти. Барс тулився до її ніг, потім біг до господаря й знову повертався: ніяк не міг зрозуміти, куди йому тепер подітися, за ким іти.
— Барса поки лишу тобі, — сказав Богдан, розглядаючи щось біля машини. — Хоч компанія буде.
— Гаразд, нехай лишається.
— Дістануся і подзвоню… — Він урвався. — От дурень. Куди ж тобі подзвониш.
Мирослава знову всміхнулася.
— Краще приїжджай, коли зможеш. Для тебе ліс відкритий завжди.
За кермом він іще намагався дібрати слова. Не ці незграбні, випадкові, а ті, заради яких варто було зараз зупинитися. У роті пересохло, і сказати нічого не вийшло. Богдан лише коротко кивнув, завів двигун і поїхав. У дзеркалі ще довго виднілася строката постать біля хвіртки. Вона махала йому вслід, поки поворот за останньою хатою не сховав село.
Пів дня забрала дорога. Уздовж асфальту тяглися стовпи й рекламні щити, траплялися пости дорожньої поліції. Що ближче було місто, то густішим ставав потік машин, то більше людей миготіло довкола. Усе впізнаване поверталося до Богдана, ніби мало заспокоїти: ось воно, колишнє життя, можна знову належати тільки собі. Однак замість полегшення він відчував порожнечу.
Квартира зустріла чистотою й тишею. Тут усе було його — і все здавалося чужим. Кинувши привезене, Богдан опустився на диван. За вікнами шуміли люди, цілий мільйон людей, яким до нього не було жодного діла. Він клацнув телевізором, майже відразу вимкнув його й поставив чайник.
Над кухлем закрутилася пара, і перед очима постала Мирослава. Як обхоплювала такий самий кухоль пальцями, як завмирала біля радіо, дослухаючись до незнайомої мелодії. Богдан сидів за столом і дивився то на чай, то в сіре вікно. Так і дочекався темряви…
