Тоді думка, що майнула ще на пожежищі, набула остаточної ясності. Він роками називав свободою зовсім інше. Їхав подалі від людей, не дозволяв їм наблизитися, пишався вмінням обходитися без чужої допомоги й без обов’язків. За цим словом зручно було ховати самотність. Тридцять сім років ховати, аби тільки не визнавати, як сильно вона його обтяжує.
Тепер у нього знову було все бажане: окрема квартира, спокій, жодних чужих потреб. Ніхто не чекав, ніхто не кликав. І витримати це виявилося неможливо. Богдан знову побачив її біля хвіртки: піднята рука, добра усмішка, жодного докору. Вона просила тільки про одне — не лишатися з жалю. Але жалю тут і близько не було.
Він просто злякався слова «назавжди», як останній дурень. Не помітив, що вибір уже зроблено. Можливо, того дня, коли кинувся у вогонь. А можливо, значно раніше: коли лаявся в темряві, але все-таки ніс відро до галявини, де з землі стирчала голова.
Богдан підвівся. Розбиратися з роботою, з рахунками, з квартирою буде потім. Зараз він навіть не став як слід збиратися. Схопив ключі, збіг сходами й сів у машину. Місто лишилося позаду; попереду лежала нічна дорога, якою вранці він так старанно тікав від Мирослави.
Він їхав усю ніч. Село показалося на холодному світанку, такому самому сірувато-рожевому, яким зустріло його від’їзд добу тому. Внизу стелився знайомий туман. Кинувши позашляховик біля дідового дому з увімкненим мотором, Богдан майже бігцем подався до лісу.
Стежка сама вела його повз вирубку. На обгорілій землі вже пробивалася перша зелень. Далі, за деревами, мало з’явитися коло синіх квітів. Серце калатало часто й важко; Богдан боявся лише одного: запізнитися, не встигнути вимовити все, поки знову не відступив перед власним страхом.
На галявині він різко зупинився. Мирослава сиділа до нього спиною, обійнявши коліна. Барс поклав голову їй на ступні. Неподалік вовтузилися заєць, лис, птахи, і все ніби лишалося, як раніше. Тільки сама вона поникла. Плечі опущені, квіти в косі схилилися. Ні пісні, ні тихої розмови з лісом.
Вона дивилася туди, де за стовбурами проходила дорога. Тепер, коли Богдана поруч не було, їй уже не треба було всміхатися. Він нарешті зрозумів, якою ціною далося вчорашнє спокійне прощання. Барс ворухнув вухом, підвів морду й раптом підскочив, заливаючись радісним гавкотом…
