Мирослава обернулася. Мить дивилася, ніби боялася помилитися, потім схопилася так швидко, що похитнулася. Тієї ж миті кожен квіток у її волоссі розправився й налився яскравою синявою. Так було одного ранку, коли земля вперше випустила її.
— Ти приїхав… Назад? — ледве вимовила вона.
— Так. Я тут.
Богдан підійшов упритул. На гарне зізнання йому не вистачило б уміння і в спокійну хвилину. Тепер він лише дивився їй у вічі й говорив незграбно, зате без спроб сховатися за іншими словами.
— Дурницю я зробив. Навіть дня не витримав. Посидів у квартирі сам кілька годин. Як завжди сидів. І нарешті второпав.
Він ковтнув, щоб голос послухався.
— Не за свободою я гнався, Мирославо. Просто був сам. Усі свої тридцять сім років. А потім з’явилася ти, і… — Богдан запнувся й сердито видихнув. — Лишуся я. Більше нікуди від тебе не поїду. З роботи піду, житло продам, уже якось владнаю. Тут житиму. Разом із тобою. Завжди.
Вона всміхалася, хоч сльози вже котилися по щоках. Витирати їх Мирослава не намагалася. Синява квітів у косі ставала дедалі насиченішою.
— Але ж ти казав, що боїшся… Коли від тебе залежать, коли не можна піти. Я не хотіла, щоб тобі через мене довелося…
— Так і боюся, — перебив він. — Тому й утік. Ледве зовсім у місті не лишився.
Він обхопив долонями її обличчя. На руках іще лишалися опіки й садна. Великими пальцями Богдан обережно прибрав сльози — зовсім як тоді стирав із її шкіри сажу.
— Тільки тепер зрозумів одну річ. Коли нікого немає, боятися нічого, зате й жити порожньо. А з тобою мені страшно, бо тебе можна втратити. Ну й нехай страшно. Хай хоч щодня. Усе краще, ніж самому слухати тишу в квартирі й переконувати себе, який я вільний.
Замість відповіді Мирослава підвелася навшпиньки й притулилася до його грудей. Обійняла міцно, вже не приховуючи, як боялася втратити. Богдан притяг її ще ближче, уткнувся в волосся, від якого пахло вологою землею, дощем і квітами. Над галявиною зашуміли дерева, ніби ліс, що довго стримував подих, нарешті заспокоївся.
Мирослава глянула вгору, він схилився до неї, і вони поцілувалися. Довкола синіли квіти, настав день, прокидався ліс. Над ними сновигали синиці. Старий Барс носився поруч, підстрибував і гавкав, зовсім не тямлячи причини спільного щастя, зате виявляючи його найголосніше.
Згодом селу надовго вистачило розмов. Приїжджий мисливець Ковальчук остаточно перебрався до дідового дому. Влаштувався при лісництві: чи то обхідником, чи то сторожем, до пуття ніхто не знав, а Богдан у подробиці не вдавався. Полагодив дім, наново зібрав ґанок, поставив паркан, завів курей. Мирослава оселилася з ним.
Спершу ще повторювали історію про племінницю, але невдовзі перестали. Досить було подивитися, як ці двоє тримаються поруч. Інших дивин теж виявилося вдосталь. На Ковальчуковому обійсті все росло з такою силою, що сусіди дивувалися: гарбуз порівнювали з колесом, у жовтні знову достигала малина. Дідова яблуня, плодів якої старий за життя так і не дочекався, зацвіла, а потім вродила стільки яблук, що нікуди було дівати.
Живність не хворіла, бджоли ніби самі обирали їхнє подвір’я. По допомогу з пропалою коровою чи собакою тепер приходили до Мирослави. Вона ненадовго замислювалася й відповідала:
— Подивися біля трьох беріз, по той бік яру.
І там справді знаходили загублену тварину. Баба Ганна стала в домі майже рідною. Адже це вона раніше за всіх розібралася, що відбувається, вона першою допомогла Мирославі вмитися й одягтися. Тепер старенька пишалася ними обома так, ніби сама влаштувала їхнє щастя. Показувала, як замішувати тісто, як полоскати білизну. А Мирослава повертала їй знання іншого ґатунку — те, що баба Ганна колись і сама відчувала, але за довгі роки встигла призабути.
Стосунки з Оксаною теж поступово налагодилися. Не відразу: викреслити три роки виявилося нелегко. Іноді, побачивши їх разом, вона ще замовкала, однак ні на них, ні на себе вже не сердилася. Кілька тижнів відповідала сухо, потім вирішила, що ще одну осінь чеканню не віддасть. Богдан вибрав іншу. Тепер їй треба було згадати про власні бажання, а зовсім не квапитися шукати йому заміну.
Пекти для нього вона перестала. Зате перефарбувала крамничні віконниці, записалася на курси в районному центрі. І сміялася тепер частіше просто від доброго настрою, а не задля привітності з покупцями. Фельдшер, який приїхав до села восени, спершу лише складав їй компанію за вечірнім чаєм. Оксана не квапилася вигадувати, що буде далі.
Мирославу вона з часом полюбила по-дружньому. Кликала посидіти в крамниці, і за прилавком вони могли довго чаювати, розмовляючи про своє. У цій лісовій дівчині лишалося стільки незбагненного, що Оксана не втомлювалася дивуватися. Мирослава у відповідь всміхалася й вихваляла медяники. Як з’ясувалося, вони їй дуже смакували. Птахам вона віддавала шматочки просто тому, що хотіла поділитися.
Але найдорожчими для Богдана стали тихі вечори біля дому. Вони сиділи поруч, Барс спав біля ніг, над лісом з’являвся місяць. Раніше Богдан думав, що дім визначається стінами. Тепер знав: його творить той, до кого повертаєшся. І турбота про живу душу може виявитися не тяжким обов’язком, а тим, без чого все інше втрачає сенс.
Озираючись назад, він розумів: тікав насамперед від себе. І добре, що одного разу дістався до галявини, де його зустріла голова, що стирчала із землі. Тепер доглядачем був він. Раніше ця справа належала старому Степанові, ще раніше — іншій людині, і так тривало споконвіку.
У рік появи хранительки доглядач приносив воду, допомагав їй рости звуком живого голосу. Потім дбав про урочище й захищав ту, під чиїм захистом лишався весь ліс. Степан помер, не встигнувши передати своє знання. Богдан прийняв справу сам і розумів, що одного дня доведеться довірити її комусь іншому.
Багато років потому Мирослава втомиться й піде назад у землю. Тоді в особливу ніч Богдан або його наступник принесе ганчір’яну ляльку. Молоду хранительку знову поїтимуть, із нею розмовлятимуть, допомагаючи вирости. Усе повториться, якщо поруч буде людина, яка знає, що робити.
Доглядацтво не вимагало прирікати себе на вічну повинність і мовчати до смерті. Потрібне було інше: вчасно побачити того, кому можна передати турботу. Навчити прислухатися до урочища, відвести до джерела й на галявину, показати стару протипожежну смугу. Розповісти правду, поки є можливість. Богдан не хотів повторювати Степанової помилки.
До того, щоправда, лишалося ще багато часу. Попереду були звичайні сільські будні, ночі з лісовими дивами, довге спільне життя. Лишалися й інші галявини, інші нерозгадані таємниці. Ліс не вичерпувався одним урочищем. У кожному старому закутку жила своя хранителька, а поруч був доглядач, який прийняв заповіт від попередника. Далекими стежками ходили дівчата, чиє волосся прикрашали квіти — сині, зелені, золоті. Від того щастя, що випало Богданові й Мирославі, анітрохи не ставало меншим.
А того серпневого вечора вони просто сиділи, торкаючись плечима, на ґанку. Великий місяць піднімався над урятованим лісом. Він був живий, шумів, дихав поруч із ними. Богдан Ковальчук дивився на нього й знав, що більше не лишиться сам.
