«Господи, що ж зі мною відбувається?» — простогнала Валентина Семенівна, насилу розгинаючи спину після того, як закінчила садити розсаду на городі.
— Ох… — знову вихопилося в неї, коли внизу живота раптом різонуло так гостро, що шістдесятишестирічна жінка зігнулася навпіл і ледь не впала просто між грядками.
Вона завмерла на місці, намагаючись перевести подих після чергового нападу, і з наростаючим жахом подумала:
«Ніколи раніше такого не було. Значить, усе… кінець прийшов. Помираю. А жити ще хочеться. Дуже хочеться… онуків би дочекатися, на руках потримати…»
— Помираю, видно, — прошепотіла Валентина, і по її розчервонілому обличчю покотилися важкі гарячі сльози.
Ледве-ледве вона доробила роботу на городі й повільно пішла до хати. На душі було так темно, ніби над нею нависла грозова хмара.
— Що сьогодні на обід? — суворо спитав чоловік Єгор, щойно Валентина переступила поріг.
Єгор був чоловіком не злим, хазяйновитим, надійним, але звик, щоб у домі все йшло своїм звичаєм. Будь-яке відхилення від звичного порядку дратувало його: він одразу хмурився, бурчав і вимагав пояснень.
— У холодильнику щі, — ледь чутно відповіла дружина, опустилася на диван і раптом розридалася так, ніби довго стримувалася.
Єгор злякався. Він швидко підійшов, сів поруч і обережно взяв її за руку.
— Валю, що сталося? Загубила щось?
