Ганьбу в родині Григорій звик усувати так само, як усував небезпечні прорахунки в справах: без зволікань, без жалю і без зайвих пояснень. Тому, коли стало відомо, що його єдина донька чекає дитину, а чоловік, через якого це сталося, не збирається брати на себе жодних зобов’язань, він не став питати, чого хоче вона. Рішення з’явилося миттєво: Аліну треба видати заміж. Не тому, що вона кохала. Не тому, що сама обрала. А для того, щоб довкола їхнього прізвища знову стало тихо.
Того вечора Аліна сиділа у вітальні на самому краєчку дивана, ніби боялася зайняти у власному домі забагато місця. Пальці вп’ялися в коліна, плечі були напружені. За зачиненими дверима кабінету батько розмовляв телефоном. Його голос звучав рівно, майже буденно. Так він обговорював угоди, строки, чужі борги, вигідні покупки. Але Аліна з дитинства знала: коли Григорій говорив особливо спокійно, це означало, що небезпека вже зовсім близько.
Годиною раніше вона сказала про все матері. Лише їй одній. Валентина спершу ніби скам’яніла — обличчя стало білим, губи затремтіли, погляд зупинився на доньці, але наче не впізнавав її. Потім вона повільно опустилася на стілець, прикрила рот долонею і довго мовчала. Слів у неї не знайшлося. Але й приховати таке від чоловіка вона не могла. У їхньому домі таємниці жили недовго.
Двері кабінету відчинилися так різко, що Аліна здригнулася. Батько пройшов коридором важкою, впевненою ходою. Дошки підлоги глухо озвалися під його кроками. Він зупинився на порозі вітальні й подивився на доньку згори вниз. Від цього погляду в неї похолола шкіра на руках.
— Скільки?
Аліна не відразу змогла відповісти. Голос ніби застряг десь у горлі.
— Три місяці.
— Три місяці, — повторив він повільно, ніби пробував ці слова на смак і знаходив їх огидними. — Отже, весь цей час ти жила тут, їла за моїм столом, усміхалася матері й удавала, ніби нічого не сталося.
Він підійшов до каміна і став до неї спиною, зчепивши руки за поясом. Під дорогою сорочкою плечі здавалися нерухомими, кам’яними. Так стояла людина, яка звикла не домовлятися з життям, а ламати його під себе.
— Хто він?
Аліна назвала ім’я.
Влад.
Син давнього знайомого батька. Вродливий, упевнений, завжди трохи насмішкуватий. У нього була легка усмішка, дорога машина і рідкісний дар говорити так, ніби у світі існувала лише та жінка, на яку він цієї миті дивився. Вони познайомилися на вечорі у спільних знайомих, потім зустрілися знову, потім іще раз. Аліна тоді вірила йому без остачі. Їй здавалося, що все нарешті стало справжнім: кохання, обіцянки, майбутнє, яке само розкривається перед нею.
— Він знає? — спитав батько.
— Так.
— І що?
Аліна опустила очі. Сльози вже пекли повіки, але вона не дозволяла їм упасти. Батько терпіти не міг плачу. З дитинства називав його жалюгідною спробою викликати співчуття.
— Він сказав, що зараз не час. Що в нього свої плани. Що ми не готові.
У вітальні стало тихо аж до дзвону. Чулися лише старі годинники над каміном. Батько колись привіз їх із далекої поїздки і пишався ними, як рідкісною здобиччю.
— Не готові, — промовив Григорій. — Одружитися він не готовий. А зробити дитину моїй доньці був готовий.
Він обернувся. Аліні було б легше, якби він зірвався на крик. Крик можна перечекати, він минає. Але батько не кричав. Обличчя його ніби потемніло, застигло, стало закритим. Лише в очах з’явився холодний, злий блиск — не біль, не тривога, а розрахунок.
— Тобі двадцять три роки, — сказав він. — Двадцять три, а розуму як у дівчиська. Ні міцної професії, ні волі, ні здатності втримати в руках те, що тобі дають. Я будував для тебе життя. Я думав, як вивести тебе до нормальних людей. А ти?
Він замовк, і це мовчання виявилося болючішим за будь-яку лайку.
— Побігла за першим смазливим базікою, як наївне дівчисько.
— Тату…
— Мовчи. Я не закінчив.
Він зробив крок ближче…
