Оксана Миронівна розплющила очі й кілька секунд не могла зрозуміти, чому в кімнаті так світло.
Сонце, вже високе й настирливе, било в обличчя крізь вікно без штор. На стіні тихо цокав годинник, і стрілки показували час, від якого в неї всередині все обірвалося. Вона проспала. Не просто запізнилася на десять хвилин, а безнадійно випала з ранку, який і без того здавався їй надто важким.
Зустріч випускників починалася о десятій. До ресторану в центрі треба було добиратися майже годину, а вона все ще лежала в ліжку, розпатлана, з важкою головою і неприємним присмаком недосипу.
— Мамо, ти ще спиш? — обережно спитали з дверей.
Оксана різко повернулася. На порозі стояв семирічний Назар. В обох руках він тримав горнятко з уже захололим чаєм і дивився на матір так серйозно, ніби був не дитиною, а дорослим, який давно навчився вгадувати чужу тривогу.
— Пробач, зайчику, — Оксана сіла на ліжку й провела долонями по обличчю. — Я будильника не почула.
— Ти вчора пізно розмовляла, — нагадав Назар. — Я чув. Ти думала, я сплю, а я прокинувся.
Оксана винувато всміхнулася. Напередодні Мар’яна дзвонила майже до півночі. Спершу вони згадували шкільні роки, потім розмова сама собою перейшла до майбутньої зустрічі, а далі подруга почала вмовляти Оксану відмовитися від цієї затії.
«Навіщо тобі туди йти? — повторювала Мар’яна. — Минуло стільки років. Усі будуть мірятися успіхами, прикрасами, машинами, будинками. А головне — він теж буде. Ти ж знаєш Богдана. Він завжди вмів зробити так, щоб усі дивилися тільки на нього».
Богдан.
Її колишній чоловік. Людина, яку колись вона любила так відчайдушно, що готова була терпіти і бідність, і невизначеність, і його нескінченні обіцянки. Людина, яка пішла, коли їхньому синові не виповнилося й трьох місяців.
Оксана підвелася, накинула халат і підійшла до дзеркала. Відображення дивилося на неї втомлено, але не жалюгідно. Сорок два роки — вік, у якому вже не сховаєш усіх слідів безсонних ночей, зате можна навчитися триматися рівно. Коротко підстрижене русяве волосся лежало акуратно, шкіра була бліда, очі ясні, тільки біля кутиків губ залягли тонкі зморшки, що з’явилися від постійного напруження.
Останні сім років вона працювала старшою медсестрою в місцевій лікарні. Робота була важка, зміни — довгі, зарплата — скромна, але стабільна. Половина доходу йшла на орендовану однокімнатну квартиру на околиці, решта розчинялася в продуктах, одязі, шкільних витратах і заняттях Назара з карате.
— Мамо, ти все-таки поїдеш? — спитав син, сідаючи на край дивана.
— Не знаю, — чесно відповіла Оксана. — Уже надто пізно.
— Але ти вчора сукню вибирала. Довго-довго. Значить, хотіла.
Вона подивилася на стілець, де висіла проста темна сукня і світлий кардиган. Нічого святкового, нічого дорогого. Але чисто, строго, гідно. Оксана взяла телефон і побачила кілька пропущених від Мар’яни. Слідом ішло повідомлення: «Ти де? Усі вже зібралися. Богдан тут. І він не сам».
Серце болісно стиснулося. Про Богдана вона знала більше, ніж хотіла б знати. Мар’яна іноді надсилала їй світлини із соціальних мереж: колишній чоловік на тлі дорогих машин, у ресторанах, серед людей, які впевнено усміхалися в камеру. За роки він виріс зі звичайного менеджера до власника будівельного бізнесу. У нього з’явилися гроші, упевненість і та сама важка самовдоволена манера, яка раніше проявлялася лише в суперечках.
А вона так і лишилася медсестрою, яка рахувала витрати до наступної зарплати.
— Мамо, — Назар підійшов ближче й обійняв її за талію. — Ти гарна. Правда.
Оксана нахилилася й поцілувала його в маківку. У цю мить їй стало соромно за те, що вона взагалі порівнювала себе з Богданом. У неї був Назар — розумний, добрий, уважний хлопчик, який відчував її настрій тонше за багатьох дорослих.
— Знаєш що? — сказала вона вже твердіше. — Я поїду. Хай із запізненням, але поїду.
— А я з тобою.
— Ні, рідний. Там зустрічаються дорослі. Ти побудеш у бабусі.
Назар надувся, але сперечатися не став. Він звик, що мама часто працює допізна, а його забирає бабуся Галина, яка жила в сусідньому будинку. Оксана швидко вмилася крижаною водою, зібрала волосся, нанесла легкий макіяж і зателефонувала матері. Та вислухала мовчки, а потім тихо спитала:
— Ти впевнена, доню?
— Впевнена, — відповіла Оксана. — Я не зобов’язана все життя ховатися від минулого.
Вона відвела Назара до бабусі, спіймала маршрутку й поїхала в центр. За вікном миготіли сірі будинки, зупинки, люди з пакетами й парасолями, а Оксана дедалі сильніше відчувала, що їде не на зустріч випускників, а туди, де її мірятимуть чужими мірками…
