Ресторан містився в старому центральному кварталі, де навіть повітря здавалося дорожчим. Великі вікна блищали, біля входу стояли машини, повз які Оксана пройшла, намагаючись не дивитися надто уважно. Її власне взуття раптом здалося їй надто простим, сумка — потертою, кардиган — недоречним. Вона зупинилася перед дверима, глибоко вдихнула й увійшла.
У залі було гамірно. Хтось сміявся надто голосно, хтось обіймався, хтось уже встиг зібрати довкола себе слухачів і розповідав про роботу, дім, подорожі, дорослих дітей. Люди, з якими вона колись сиділа за сусідніми партами, тепер стояли невеликими групами й обережно оцінювали одне одного поглядами.
— Оксано! — Мар’яна з’явилася поруч майже одразу. На ній була дорога шовкова сукня, на пальцях блищали каблучки. — Нарешті. Я вже вирішила, що ти передумала.
— Проспала, — зізналася Оксана.
Мар’яна окинула її швидким поглядом, затрималася на сукні й кивнула.
— Нормально виглядаєш. Принаймні не в робочому халаті.
Слова були сказані начебто жартома, але Оксану вони зачепили. Мар’яна завжди жила інакше: заможна родина, вдалий шлюб, будинок за містом, благодійні обіди, знайомства. Оксана не заздрила їй по-справжньому, але поруч із нею іноді почувалася школяркою, якій забули видати гарну форму.
— Ходімо, покажу наших, — Мар’яна взяла її під руку.
Вони пройшли через зал. Оксана впізнавала обличчя із затримкою, ніби діставала їх із глибокої води. Денис Мельник, колись головний шкільний забіяка, тепер здавався солідним, огрядним чоловіком із рідким волоссям. Олена Ткаченко, перша красуня класу, погладшала, але усміхалася так само відкрито. Хтось змінився до невпізнання, хтось зберіг колишні жести й звичку говорити надто швидко.
— Оксанко! — пролунало за спиною.
Вона обернулася.
Богдан стояв біля барної стійки з келихом у руці. Він справді майже не змінився — тільки став щільнішим, упевненішим, дорожчим. Гарний костюм сидів на ньому бездоганно, годинник на зап’ясті ловив світло, а усмішка була такою широкою, ніби між ними ніколи не було розлучення, тиші, образ і дитини, залишеної на руках у молодої матері.
Поруч із ним стояла жінка років тридцяти — висока блондинка в червоній сукні, що підкреслювала фігуру. Вона тримала Богдана під руку й дивилася на Оксану так, як дивляться на випадкову прикрість.
— Привіт, Богдане, — сказала Оксана рівно.
— Оце так! Скільки років минуло! — він ступив ближче й, не питаючи, поцілував повітря біля її щоки. — Ти майже не змінилася.
«Майже» прозвучало найгучніше.
— Познайомся, — вів далі він. — Це Лілія, моя дружина.
— Дуже приємно, — промовила Лілія без найменшого тепла.
— Взаємно, — відповіла Оксана.
— Ну і як ти? — Богдан узяв зі столу новий келих. — Усе ще в лікарні?
— Так.
— А я, як бачиш, не стояв на місці. Будівництво, об’єкти, партнери. Зараз одразу кілька великих проєктів ведемо. Складно, звісно, але гроші йдуть хороші.
Він говорив легко, охоче, розмахуючи вільною рукою. Оксана слухала й згадувала їхню першу орендовану кімнату, старий чайник, борги, його нічні розмови про майбутнє. Тоді він запевняв, що скоро все зміниться. Потім вона завагітніла, і замість радості побачила на його обличчі роздратування.
«Дитина зараз усе зіпсує», — казав він.
«Але ж ми сім’я», — відповідала вона.
«Ти не розумієш. Мені треба рости. Я не готовий».
А потім він пішов. Без скандалу, майже акуратно, ніби просто виніс із дому зайву річ. Перші місяці переказував невелику допомогу, потім перестав. Оксана не стала бігати за ним, писати, вимагати. Гордість тоді здалася їй єдиним способом не розвалитися.
— Ми нещодавно квартиру закінчили, — повідомила Лілія, ніби продовжуючи змагання. — Простору. Я сама займалася інтер’єром. Ремонт вийшов шалено дорогим, зате вийшло красиво.
Оксана кивнула. Її власна квартира була орендованою, тісною, з диваном, який рипів при кожному русі. Але Назар у ній сміявся, робив уроки, засинав поруч, і це було важливіше за чужі дорогі стіни.
— А ти заміж вийшла? — спитав Богдан.
— Ні.
— Син, значить, із тобою?
— З Назаром.
— Назар, точно. Великий уже?
— Сім років.
— Треба ж. Час летить. Слухай, а я ж тоді допомагав перший час, так?
Оксана повільно підвела на нього очі.
— Перші місяці. Потім ти зник.
— Ну, справи були важкі. А потім якось закрутилося. Ти ж сама не нагадувала.
— Я не хотіла просити.
— І правильно, — вдоволено кивнув він. — Не люблю, коли з людини тягнуть гроші. Впоралася сама — значить, молодець.
Лілія тихо всміхнулася. Оксана відчула, як усередині піднімається гаряча хвиля, але стрималася. Вона не влаштовуватиме сцену перед усіма. Не дасть йому задоволення побачити її слабкою.
— А де ж твій новий чоловік? — раптом спитав Богдан, нахиляючись ближче. — Чи ніхто так і не наважився взяти медсестру з дитиною?
Слова вдарили точно в болюче місце. У залі й далі сміялися, дзвеніли келихи, звучала музика, але для Оксани все ніби віддалилося. Вона стояла перед людиною, яку колись вважала своїм домом, і розуміла: він усе ще вміє ранити так, ніби знає, куди натиснути…
