— Богдане, — тихо промовила вона, — не треба.
— Та я ж жартую, — він безтурботно махнув рукою. — Ти завжди все сприймала надто серйозно.
— Деякі жарти погано пахнуть, — сказала Оксана.
Лілія притулилася до його плеча й подивилася на колишню дружину чоловіка тонкою усмішкою.
— Любий, ходімо краще до Дениса. Він розповідав щось цікаве про нові проєкти.
— Зараз, — Богдан зробив іще ковток і, вже відходячи, кинув через плече: — Не ображайся, Оксанко. Ти сама обрала таке життя. Я ж тоді попереджав: дитина все ускладнить.
Вона залишилася стояти сама біля столу із закусками. Пальці похололи, але обличчя вона втримала спокійним. Усередині було інше — гірке, зле, соромне. Їй хотілося відповісти так, щоб він замовк. Хотілося нагадати про ночі з немовлям у гарячці, про зміни, після яких вона ледь доповзала додому, про те, як Назар уперше сказав «мама», а його батька поруч не було. Але всі ці слова застрягли в горлі.
— Не слухай його, — Мар’яна підійшла збоку. — Він завжди був таким. Просто раніше це здавалося впевненістю, а тепер видно, що це хамство.
— Я пам’ятаю, яким він був, — відповіла Оксана.
— Хочеш, підемо? Чесно, свято сумнівне.
Оксана похитала головою.
— Ні. Я не піду лише тому, що він тут. Я теж училася з цими людьми. Я маю право стояти в цьому залі.
Вона взяла склянку із соком. Алкоголю не хотілося: треба було тримати голову ясною. Вечір тягнувся повільно, липко, ніби час у цьому ресторані став густішим. Однокласники підходили, віталися, ставили звичайні запитання: де працюєш, чи є сім’я, як живеш. Вона відповідала коротко й відчувала, що кожна відповідь звучить бідніше за чужі розповіді.
Олена говорила про салон краси, який відкрила в центрі. Денис вихвалявся новою машиною й діловими поїздками. Мар’яна показувала фотографії свого будинку, зимового саду, величезної кухні з мармуровою стільницею. Люди сміялися, згадували вчителів, обговорювали дітей, відпустку, ремонт, бізнес.
Оксана могла б розповісти про лікарню. Про старого, який після важкої операції тримав її за руку й дякував. Про молоду пацієнтку, яку вона заспокоювала перед процедурою. Про те, як Назар на змаганнях посів друге місце, а потім заснув просто у формі. Але чомусь їй здавалося, що тут такі історії нікому не потрібні.
— Слухай, — Мар’яна знову опинилася поруч, — я все думаю: може, тобі пошукати іншу лікарню? Де платять краще.
— Шукала. Усюди або черга, або зв’язки, або такі умови, що краще не міняти.
— А якщо взагалі професію змінити? Якісь курси?
— Коли? Після нічної зміни? Чи замість того, щоб із Назаром уроки робити?
Мар’яна зітхнула.
— Так, розумію. Одній важко.
Оксана не відповіла. Вона знала, що подруга говорить не зі зла. Але від цього легше не ставало.
Надвечір Оксана вирішила поїхати. Зустріч, яку вона уявляла собі як можливість нарешті перестати боятися минулого, виявилася просто дзеркалом, у якому вона побачила втомлену жінку в недорогій сукні. Вона попрямувала до виходу, але біля дверей її знову зупинив Богдан.
— Уже тікаєш? Ми наче збиралися фотографуватися.
— Мені треба забрати сина.
— А, так, дитина, — він усміхнувся. — До речі, раз уже побачилися, може, зустрінемося якось окремо? Поговоримо нормально. Все-таки були одружені.
— Навіщо?
— Ну як навіщо? У нас спільний син. Може, я захочу його побачити.
Оксана подивилася на нього довго й уважно.
— Сім років ти не хотів. Що змінилося сьогодні?
— Я тоді був молодший. Дурніший. Зараз багато що розумію інакше.
— Розумієш? Тоді чому не дзвонив? Не приїжджав? Не допомагав? Навіть не знав, як його звати.
Богдан насупився.
— Не починай. Я ж сказав: був неправий.
— Це не визнання провини. Це зручна фраза.
— От тому ми й не змогли жити разом, — роздратовано кинув він. — Ти завжди чіплялася до слів.
— Ми не змогли жити разом тому, що ти пішов від немовляти.
Його обличчя потемніло.
— Ти ж упоралася. Жива, працюєш, дитина росте. Чого тепер ворушити минуле?
Оксана зрозуміла, що розмова знову впирається в стіну. Вона вийшла на вулицю, вдихнула прохолодне повітря й тільки там дозволила собі на секунду заплющити очі. Сльози підступили, але вона не дала їм скотитися. Сльозами рахунків не оплатиш, сина не захистиш, себе не збереш…
