Таксі везло її вечірніми вулицями, і Оксана дивилася у вікно, намагаючись заспокоїти дихання. У місті запалювалися вогні. Десь за скляними фасадами люди вечеряли, сміялися, піднімали келихи. Десь у просторій квартирі Богдан, певно, розповідатиме Лілії, як кумедно зустрів колишню дружину, яка так і не «влаштувалася».
У матері Назар зустрів її теплою, сонною усмішкою.
— Мамо, ну як там було?
— Нормально, — відповіла Оксана, знімаючи пальто. — Нічого особливого.
— Тато був?
Вона завмерла. Назар майже ніколи не питав про батька. Оксана сама уникала цієї теми, бо не знала, як говорити так, щоб не збрехати і не ранити.
— Чому ти спитав?
Мати відвела погляд.
— Бабуся сказала, що він теж прийде, — чесно відповів Назар.
Оксана кинула на Галину докірливий погляд, але промовчала. Син чекав.
— Так, він був.
— І який він?
— Дорослий, — сказала вона, розуміючи, як безглуздо це звучить. — У нього все добре.
— Він питав про мене?
Оксана відчула, як серце знову стиснулося. Сказати правду — означало вдарити. Збрехати — означало відчинити двері надії, якої вона боялася.
— Питав, — тихо сказала вона. — Я сказала, що ти добре вчишся і ходиш на карате.
Назар кивнув. Більше він нічого не спитав, але Оксана побачила в його очах новий вираз — обережну цікавість, майже боязку надію.
Удома вона вклала сина спати, а сама довго лежала без сну. Зустріч із Богданом перевернула в ній те, що вона роками намагалася втрамбувати глибоко всередину. Вона знову відчула себе тією молодою жінкою, яка залишилася з немовлям на руках і не розуміла, як жити далі.
Вона працювала на двох ставках, відмовляла собі в усьому, купувала синові взуття замість нової куртки собі, обирала між ліками й фруктами. І все одно тепер колишній чоловік міг стояти в дорогому костюмі й називати її невдахою.
Оксана підвелася й підійшла до вікна. Нічне подвір’я було порожнє, ліхтар освітлював лавку, біля якої валялося мокре листя. Вона дивилася вниз і думала: ні. Він не має права вирішувати, ким вона стала. Не має права знецінювати сім років її життя. Не має права перетворювати Назара на помилку.
Наступного дня лікарня зустріла її звичним запахом ліків, хлорки й утоми. Зміна видалася важкою від самого ранку. Надійшло кілька складних пацієнтів, треба було ставити крапельниці, міняти пов’язки, заспокоювати родичів, відповідати на запитання лікарів. Оксана рухалася майже автоматично, але всередині все ще звучав голос Богдана.
— Оксано Миронівно, — гукнула її молода медсестра Ірина. — Вас головлікар просить зайти.
Оксана здивувалася. Керівник рідко викликав медсестер без серйозної причини.
У кабінеті Павло Олегович указав їй на стілець. Він був немолодим, спокійним чоловіком, з уважними очима, які зазвичай бачили більше, ніж люди встигали сказати.
— Сідайте. Є неприємне питання.
— Щось сталося?
— Надійшла скарга на вас від родичів пацієнтки Гончаренко. Стверджують, що ви грубо поводилися з їхньою матір’ю.
— Цього не було, — Оксана випросталася. — Я могла бути суворою, але грубощів собі не дозволяла.
— Я знаю, — кивнув він. — Ви одна з найнадійніших працівниць. Але формально я зобов’язаний провести перевірку. Напишіть пояснення щодо ситуації.
Вона писала пояснювальну з тремтінням у пальцях. Пацієнтка справді була вередливою, вимагала неможливого, скаржилася на всіх підряд. Але Оксана жодного разу не сказала їй зайвого. Все одно страх підступав до горла: одна скарга — і вся її хитка стабільність може завалитися.
Перевірка тривала тиждень. Зрештою з’ясувалося, що родичі намагалися домогтися для себе додаткових послуг і тиснули скаргами. Павло Олегович заспокоїв її, сказав працювати далі, але неприємний осад лишився.
Того ж вечора вона забирала Назара зі школи. Хлопчик ішов поруч мовчки, копав носком черевика дрібне каміння.
— Що сталося?
— Нічого.
— Назаре, я ж бачу.
Він помовчав, потім випалив:
— Владик сказав, що в мене тата немає. І що я тому дивний.
Оксана стиснула його руку.
— Ти не дивний. І ти ні в чому не винен.
— Але чому до всіх тати приходять на свята, а мій ні?
Вона присіла перед ним просто на тротуарі, не зважаючи на перехожих.
— Тому що дорослі іноді чинять неправильно. Твій батько пішов, коли ти був зовсім маленьким. Це його рішення, не твоє.
— Він поганий?
Оксана не хотіла вкладати в сина ненависть, але й виправдовувати Богдана не могла.
— Він людина, яка обрала жити окремо. Але це не змінює головного: ти улюблений. Дуже. І в тебе є я.
Назар обійняв її за шию, міцно-міцно, як у дитинстві. Удома вони вечеряли простою кашею з котлетами, і Оксана раділа, що син їсть з апетитом. Після вечері у двері подзвонили. Вона нікого не чекала, тому відчиняла насторожено.
На порозі стояла Мар’яна з пакетом фруктів і дивним виразом обличчя…
