— Можна? — спитала подруга.
— Звісно, заходь.
Мар’яна пройшла до кімнати, поставила пакет на стіл і озирнулася. У її погляді не було насмішки, але Оксані все одно стало ніяково за старий диван, за маленьку кухню, за дитячі зошити, складені на підвіконні.
— Затишно в тебе, — сказала Мар’яна.
— Затишно — це коли тісно, але чисто? — спробувала пожартувати Оксана.
— Ні. Затишно — це коли видно, що тут живуть, а не просто ночують.
Оксана поставила чайник. Назар уже робив уроки за столом, і Мар’яна, стишивши голос, сказала:
— Я прийшла не просто так. Хотіла дещо розповісти про Богдана.
Оксана напружилася.
— Що ще?
— Лілія подала на розлучення.
— Вони ж наче нещодавно одружилися.
— Три роки тому. Але, кажуть, усе давно до того йшло. Він їй зраджував. Не раз. І взагалі, характер у нього став іще гірший. Спочатку зачаровує, а потім починає тиснути, принижувати, виставляти винною.
Оксана мовчала. Їй не було шкода Богдана, але новина все одно зачепила. Зустріч випускників раптом здалася їй не випадковим епізодом, а частиною чужого розпаду.
— І найцікавіше, — вела далі Мар’яна, — він тепер ділить із нею майно, бізнес, квартиру, машини. У нього, схоже, проблеми. Не катастрофа, звісно, але нерви йому тріпають добряче.
— Мені його не шкода, — сказала Оксана сухо.
— Я не за жалістю прийшла. Я подумала: може, тобі час нарешті подати на аліменти?
Оксана підвела очі.
— Ти знову?
— Так, знову. Він сім років не платив нормально. Ти тягнула все сама. Чому Назар має бути позбавлений того, що батько зобов’язаний йому давати?
— Я не хочу нічого в нього просити.
— Це не прохання, — Мар’яна різко поставила чашку на стіл. — Це не милостиня і не подачка. Це обов’язок. Гроші не для тебе, а для дитини.
Оксана сіла навпроти й опустила погляд на свої руки. Думка про аліменти спадала їй на думку й раніше. Щоразу вона відганяла її, переконуючи себе, що впорається. Гордість тоді здавалася опорою. Але сьогодні, після скарги на роботі, після запитання Назара, після знущань Богдана, ця гордість уже не виглядала силою. Радше — важкою ношею, яку вона навіщось і далі несла.
— Я подумаю, — сказала вона нарешті.
Мар’яна кивнула.
— Подумай. Але тільки не тягни. Він уміє влаштовуватися зручно. А ти весь час думаєш, як би нікому не бути винною.
Уночі Оксана майже не спала. Вона лежала й прислухалася до дихання сина. Назар ріс. Витрати збільшувалися. Попереду були гуртки, навчання, одяг, лікування, поїздки на змагання. Вона могла скільки завгодно повторювати, що впорається, але правда була простою: самій їй ставало дедалі важче.
Уранці вона прокинулася з рішенням. Після зміни Оксана зайшла до юридичної консультації при місцевій адміністрації. У коридорі було тісно: літні жінки з папками, молоді пари, чоловіки зі стомленими обличчями. Люди нервово перебирали папери, перешіптувалися, позирали на двері.
Її прийняла жінка років тридцяти п’яти зі зібраним волоссям і втомленим, але уважним поглядом.
— Слухаю вас.
— Я хочу подати на аліменти на колишнього чоловіка. Він не допомагає сім років.
Юристка підвела очі від монітора.
— Сім років — серйозний строк. Розкажіть по порядку.
Оксана розповіла: розлучення, маленький Назар, перші нерегулярні виплати, потім цілковита тиша. Говорити про це вголос було дивно. Те, що роками здавалося її особистим соромом, у кабінеті юристки перетворювалося на звичайні факти, які можна записати, підтвердити й пред’явити.
— Чому раніше не зверталися?
— Гордість, мабуть. Не хотіла просити.
Юристка похитала головою.
— Ви не просите. Ви захищаєте права дитини. Можна вимагати призначення виплат і стягнення заборгованості за минулий період, але лише в межах установленого строку. Решту, на жаль, довести буде складно.
— Тобто не за всі сім років?
— Ні. Але навіть кілька років заборгованості за його доходів можуть стати значною сумою. Чим він займається?
— У нього будівельна компанія.
— Тоді будьте готові: він може приховувати реальні доходи. Потрібні документи, відомості, фотографії, свідчення — усе, що покаже його рівень життя.
Оксана записувала. Свідоцтво про народження, документи про розлучення, довідка про доходи, характеристики, відомості про витрати на дитину. Список зростав, але разом із ним зростала й її впевненість. Вона більше не виглядала жінкою, яка прийшла скаржитися. Вона була матір’ю, якій нарешті пояснили, де саме містяться законні двері…
