Того ж вечора Оксана зателефонувала Мар’яні.
— Ти фотографії із зустрічі зберегла?
— Звісно. А що?
— Там Богдан є?
— Він там мало не на кожному другому знімку. Усміхається так, ніби ресторан його особистий.
— Надішли мені все, що є.
За кілька хвилин телефон Оксани почав вібрувати. Надходили світлини: Богдан біля дорогої машини, Богдан із келихом, Богдан демонстративно підняв руку, і на зап’ясті блищав годинник, ціна якого, певно, дорівнювала багатьом її зарплатам. На одному фото Лілія тримала його під руку, а він дивився в об’єктив так самовпевнено, ніби весь світ був його власністю.
— Навіщо тобі це? — спитала Мар’яна в повідомленні.
Оксана відповіла коротко: «Подаю на аліменти».
Подруга передзвонила одразу.
— Нарешті! Я тобі знайду ще інформацію. У мене є знайомі, які знають, як у нього йдуть справи.
Наступні два тижні Оксана жила документами. Після зміни вона робила копії, збирала довідки, переписувала позовну заяву за зразком, який дала юристка. Вечорами, коли Назар засинав, вона сиділа на кухні під тьмяною лампою й перевіряла кожен папірець. Іноді пальці втомлювалися так, що ручка випадала з руки, але вона змушувала себе продовжувати.
Мар’яна справді допомогла. З’ясувалося, що фірма Богдана працювала успішно, у нього було кілька великих контрактів, дві машини, простора квартира в дорогому будинку. Він жив широко й відкрито, не надто приховуючи свої можливості.
— І при цьому сім років не допомагав синові, — сказала Мар’яна. — Це навіть не жадібність. Це нахабство.
Оксана не стала відповідати. Її злість давно стала холодною. Вона вже не хотіла сперечатися з Богданом, доводити йому свою правоту, чекати каяття. Їй було потрібне інше — щоб Назар отримав те, що йому належить.
Коли папка була готова, Оксана віднесла документи до суду. Дівчина за склом прийняла заяву, поставила відмітку на копії й сказала чекати повідомлення. На вулиці Оксана зупинилася біля сходів і раптом відчула не страх, а дивне полегшення. Вона зробила крок, який відкладала сім років.
Богдан зателефонував за тиждень. Оксана була на роботі, у сестринській, і ледве встигла відповісти.
— Оксано, це я, — сказав він напружено. — Нам треба поговорити.
— Про що?
— Не вдавай. Мені прийшло повідомлення із суду. Ти подала на аліменти?
— Так.
— З якого дива? Сім років мовчала, а тепер вирішила витрусити з мене гроші?
— Це не мої гроші. Це гроші на твого сина.
— Якого сина? Я його навіть не бачив.
— За твоїм вибором.
У слухавці повисла пауза. Потім голос Богдана став м’якшим, майже ласкавим.
— Давай без суду. Ми ж дорослі люди. Скажи, скільки тобі треба, і я допомагатиму.
— Мені потрібні офіційні виплати. Частина твого доходу щомісяця і заборгованість за минулий період.
— Ти розумієш, які це суми?
— Розумію.
— У мене бізнес, кредити, вкладення, витрати.
— У Назара теж витрати. Їжа, одяг, школа, секція, лікування. Тільки я чомусь справлялася сама.
— Хто тобі наговорив про мої доходи?
— У мене достатньо інформації для суду.
— Ти мене шантажуєш?
— Я захищаю дитину.
Він різко вилаявся, потім знову замовк. Оксана чула його дихання — важке, зле.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Я подумаю. Може, ще домовимося.
— Суд уже призначено.
Вона відключила дзвінок і кілька секунд стояла нерухомо. Серце калатало, долоні спітніли, але разом зі страхом прийшло інше відчуття — звільнення. Уперше вона не виправдовувалася перед Богданом, не пом’якшувала слів, не боялася здатися незручною.
Увечері біля школи до неї підійшла класна керівниця Назара.
— Оксано Миронівно, можна вас на хвилинку?
— Звісно.
Учителька відвела її вбік.
— Сьогодні до школи приходив чоловік. Питав про Назара. Сказав, що він його батько.
Оксана похолола.
— Чого він хотів?
— Побачити хлопчика. Я, звісно, не пустила. Без вашого дозволу не маю права. Він пішов, але сказав, що повернеться.
Оксана подякувала їй і швидко повела сина до виходу. Назар мовчав недовго.
— Мамо, це справді був тато?
Вона зупинилася.
— Так.
— А чому він прийшов до школи, а не до нас?
Оксана не знала, як пояснити синові дорослі ігри, тиск, спробу натиснути через дитину.
— Тому що він вчинив неправильно. Усі зустрічі мають спершу обговорюватися зі мною.
— А я можу його побачити?
Сірі очі Назара дивилися з надією, і Оксана відчула, що жоден суд не страшніший за це запитання…
