Вони зупинили автобус о 23:14, не на посту, не біля знака, просто посеред дороги. Упоперек колії стояв позашляховик із мигалкою, і водій загальмував так різко, що Оля вдарилася лобом об спинку переднього сидіння. 7 пасажирів.
Ніч. Мінус 23. І 150 кілометрів порожнього лісу довкола.
Оля Коваленко приїхала в невелике селище три місяці тому. За направленням. Після педагогічного.
25 років. Диплом із відзнакою. Валіза книжок і наївне переконання, що вчителі потрібні всюди.
Потрібні, так. Але не всюди їм раді. Селище зустріло її осіннім багном, перекошеною школою і директором, який дивився на неї так, ніби вона випадково зайшла не в ті двері.
Потім були діти. Справжні. Живі.
Які тягнулися до неї крізь цю сірість. Потім був перший сніг. Потім перші морози.
А потім вона зрозуміла, що хоче поїхати. Не назавжди. Просто на новорічні свята.
До мами. У тепло. У місто.
Де є світло у вікнах і люди на вулицях після дев’ятої вечора. Автобус до районного центру ходив раз на три дні. Сьогодні був її день.
Вона сиділа на третьому сидінні праворуч, біля вікна. У руках сумка з подарунками, які вона везла мамі. Усередині — майже дитяча радість від думки, що за чотири години вона обійме її на порозі.
За вікном була темрява. Повна, щільна, зимова темрява. Така буває тільки в тайзі, коли немає місяця і сніг поглинає останні рештки світла.
Автобус ішов повільно. Дорогу розбило ще в листопаді, і водій, літній Михалич, якого Оля знала вже три місяці, вів обережно, оминаючи ями майже навпомацки. Вона задрімала.
І прокинулася від різкого гальмування. Позашляховик стояв упоперек дороги. Мигалка крутилася…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
