Синя, холодна, нервова. Михалич вилаявся впівголоса. Відчинив двері.
До автобуса йшли троє. Оля дивилася на них крізь скло. Двоє — у формі охорони.
Третій — у поліцейській формі. Місцевий поліцейський. Вона його знала.
Богдан Черненко. Сорок років, м’ясисте обличчя, маленькі очі. Приходив до школи раз — для профілактики, як він сказав.
Діти його боялися. Вона тоді не зрозуміла, чому. Зараз почала розуміти.
«Документи», — сказав Черненко, зайшовши в автобус. Голос був рівний, звичний. Таке буває в людей, які роблять одне й те саме вже багато разів.
Пасажири заворушилися. Дістали паспорти. Оля теж потягнулася в сумку.
Черненко йшов салоном повільно. Брав документи. Дивився.
Повертав. Дійшов до неї. Взяв паспорт.
Довго не віддавав. «Коваленко Ольга Сергіївна», — сказав він нарешті. «Так».
«Учителька?» — «Так». Він усміхнувся. Тільки губами.
Очі не змінилися. «Пройдемо, — сказав він. — Перевірка».
«Ненадовго». Вона не зрозуміла відразу. «Яка перевірка? У мене всі документи в порядку».
«Планова, — сказав він. — Не затримуйте автобус».
Михалич дивився в лобове скло.
Не обертався. Решта пасажирів теж дивилися куди завгодно. У вікна, в підлогу, у власні руки.
Ніхто не сказав ані слова. Ось тоді вона відчула перший холод. Не той, що зовні.
Інший. Зсередини. «Я нікуди не піду», — сказала вона тихо.
Черненко нахилився до неї. Зовсім близько. Так, що вона відчула запах тютюну і чогось солодкого.
Дешевого одеколону чи горілки. «Дівчинко, — сказав він майже лагідно. — Ти в цьому селищі три місяці».
«Живеш у кімнаті при школі. Одна. Ми тут влада».
«Єдина. Виходь по-доброму, або буде по-поганому. Тобі вирішувати…»
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
