Вона перечитала рядок. Може, документи переплутали? Або Павло вирішив подарувати землю молодим? Цілком міг, тільки чому не сказав ані слова? Втім, ставити дружину перед уже ухваленим рішенням він умів. Це траплялося досить часто, щоб і тепер спробувати пояснити знахідку звичною сімейною звичкою.
Не сам подарунок викликав у неї заперечення. Надія Андріївна й раніше допомагала доньці, не вираховуючи, скільки лишається їй самій. Але між допомогою, про яку домовилися, і цією випадковою знахідкою була неприємна різниця. Поки вона вважала дачу частиною їхнього спільного життя, у документах уже стояло інше ім’я. Усі інші, ймовірно, встигли звикнути до зміни. Лише їй доводилося дізнаватися про неї з чужої теки, серед непотрібних квитанцій.
Надія Андріївна повернула папери на місце. Вирішила спитати пізніше, коли розмова не викличе роздратування. Кілька днів вибирала момент: то чоловік приходив похмурий, то їй самій не хотілося почути чергове зауваження про те, що вона втручається не у свої справи.
Нарешті ввечері Павло вмостився перед телевізором у доброму гуморі. Його хокейна команда вигравала. Він навіть сам пішов налити чаю, і Надія Андріївна обережно почала:
— Пашо, я тут шукала квитанцію й побачила документи на ділянку. Чому там Богдан записаний власником? Ти передав йому дачу?
— Для банку знадобилося майно. У нього з іпотекою питання було.
— А зі мною про це зовсім не можна було поговорити?
Павло й далі дивився на екран.
— Що тут обговорювати? Ділянка від мого батька лишилася, я нею й розпорядився.
— Ми ж стільки років туди разом їздили, я теж…
— Надю, давай без цього, — перебив він, нарешті повернувши голову. — Нам дача майже не потрібна. Стоїть без діла, а йому знадобилася.
Сказати, що ділянка належала і їй, Надія Андріївна не могла. Але йшлося не лише про право власності. Чоловік устиг усе оформити, прожив поруч кілька місяців і жодного разу не вважав за потрібне про це згадати. Її тривожила саме ця легкість, із якою з їхньої спільної розмови викреслювали цілу частину життя.
— У молодих хіба щось сталося з квартирою? Богдан казав, що там усе виплачується нормально.
— Їхніх розрахунків я не веду. Оксана попросила, я допоміг. Усе, Надю. Годі розбирати ту дачу.
Телевізор знову виявився важливішим. Надія Андріївна знала цей поворот голови: продовжувати марно. Чоловік або перестане відповідати, або роздратується остаточно. Вона поступилася, але заснути того вечора довго не могла.
За останній рік Павло взагалі став нервовіший. Частіше йшов у справах, про які розповідав скупо. З телефоном нерідко переходив до іншої кімнати: то робота, то питання щодо гаража. У гаражному кооперативі неподалік стояла його стара машина, і клопоти з нею правили за пояснення майже будь-якої відлучки.
Одного разу він збирався поратися там до вечора, і Надія Андріївна вирішила віднести йому термос. Підходячи до прочинених дверей, почула сердитий голос:
— Зараз я не можу, вже пояснював. У тебе строки? У мене теж запас часу не безкінечний. Ще місяць дай. Я владнаю це питання.
Побачивши дружину, Павло обірвав дзвінок. Телефон одразу зник у кишені, але напруження з обличчя не зійшло.
— Хто це так наполегливо тебе розшукує? — спитала вона, простягаючи чай.
— По машині людина. Домовлялися дещо.
Він узяв термос і відразу поцікавився вечерею. Надія Андріївна не змогла повернутися до попереднього запитання. По голосу було чути: її розпитування зараз зовсім недоречні. Але прохання про додатковий місяць вона запам’ятала. У ньому відчувалася тривога, яку ніяк не вдавалося пов’язати зі звичайними клопотами біля старої машини.
Ще неприємнішою була швидкість, із якою він змінився, щойно вона з’явилася. Щойно сердився, вимагав відстрочки, а тепер ніби нічого й не сталося. Надія Андріївна не знала співрозмовника, не чула початку розмови й розуміла, що могла все витлумачити неправильно. Саме за цю можливість вона й трималася. Набагато легше було засумніватися у власній спостережливості, ніж визнати, що чоловік свідомо не допускає її до важливої частини свого життя.
У березні схожа незручність виникла з Оксаною. Надія Андріївна прийшла побути з Максимом. Двері виявилися відчинені, донька стояла на кухні спиною до входу й говорила впівголоса:
— Рано, я розумію. Але лікар же попередив, що папери краще підготувати заздалегідь… Ні, мамі ще не казали. Давай поки що й не будемо.
Обернувшись, Оксана побачила матір і поспіхом закінчила розмову.
— З ким ти? — спитала Надія Андріївна, знімаючи куртку.
— Із роботи дзвонили. Мамо, Максим скоро має збиратися, допоможеш?
Донька працювала менеджеркою у страховій компанії. Документи, лікарі, попередні приготування — хіба мало що обговорюють по службі. Надія Андріївна спробувала переконати себе, що почула лише невдалий уривок. Усе ж слова про те, що мати не повинна знати, забути не вдавалося.
Увечері, поправляючи онукові ковдру, вона обережно спитала, чи не заходив до них останнім часом хтось незнайомий.
Самій було ніяково через це запитання. Вона прийшла займатися Максимом, а не з’ясовувати через нього чужі розмови. Тому постаралася говорити легко, без наполегливості, ніби просто цікавилася його днем. Хлопчик уже засинав, і Надії Андріївні хотілося зберегти для нього цей спокійний вечір. Тривога дорослих не мала ставати його турботою, навіть якщо в бабусі самої ніяк не виходило її позбутися.
— Один дядько приїжджав, — сонно відповів Максим. — Вони з татом довго в кабінеті сиділи. Щось на паперах писали.
— А імені ти не чув?
— Не пам’ятаю. У нього машина дорога. Я з вікна бачив.
Більше хлопчик нічого не розповів. Надія Андріївна й не наполягала: розпитувати дитину так, ніби вона зобов’язана стежити за дорослими, їй було неприємно. Але незнайомий відвідувач із паперами тепер теж лишився в пам’яті, поруч із дачею та дивними телефонними розмовами.
Приблизно за тиждень вона шукала в Оксани забуту парасолю. На письмовому столі лежала відкрита тека. Розглядати чужі документи Надія Андріївна не збиралася, однак заголовок верхнього аркуша помітила відразу: це була довіреність.
Прочитати решту вона не встигла: увійшла донька.
— Мамо, що тобі тут потрібно?
Запитання прозвучало різкіше, ніж мало б, і Надія Андріївна мимоволі виправдалася: «Парасолю в тебе залишила. Хотіла забрати. А довіреність на що?»
Оксана закрила теку одним рухом і сховала в стіл.
— По роботі. Не чіпай, будь ласка. Там така плутанина зі страховками, я сама ще розбираюся.
Останні слова вона вимовила вже м’якше, ніби схаменулася. Надія Андріївна не стала продовжувати розпитування. Але тепер надто часто виходило однаково: щойно вона помічала щось незвичне, розмову обривали. Пояснення щоразу знаходилося, а спокійніше від нього не ставало. І дедалі важче було переконувати себе, що вона просто невчасно ставить запитання…
