До квітня біль заважав не лише вдома. Висидіти робочий день стало випробуванням. Надвечір Надія Андріївна підводилася з-за столу обережно, насилу розгинаючи спину, намагаючись не показувати цього колегам. Вона купила звичайне безрецептурне знеболювальне. Воно трохи пом’якшувало напади, але полегшення було слабким, і колишня легкість рухів не поверталася.
Одного разу за комп’ютером її прихопило так різко, що стримати стогін не вдалося. На звук зазирнула Тамара Іванівна з сусіднього кабінету, майже ровесниця Надії Андріївни. Побачила, як та притискає долоню до попереку, і відразу посерйознішала.
— Надю, годі відкладати. Тобі треба обстежитися. У сестри мого чоловіка теж усе починалося зі спини, вона терпіла. Потім із каменями в нирках ледь урятували. Такі речі сам не вгадаєш.
— Дійду до лікаря, обов’язково. От тільки трохи розгребуся.
Надія Андріївна спробувала сказати це безтурботно. Самій було соромно: візит вона відкладала вже не перший місяць і щоразу знаходила причину почекати ще. Тамара Іванівна, однак, іти не поспішала. Присіла поруч і стишила голос.
— А вдома в тебе як? Вибач, але ти останнім часом зовсім змучена. Не схоже, що це лише через біль.
— Усе як завжди, — відповіла Надія Андріївна з натягнутою усмішкою. — Родина, клопоти. Паша з онуком бавиться.
— Сімейні клопоти бувають різні. Мій теж усе справами прикривався. Потім з’ясувалося: машину сам продав, а мені розповів, ніби вкрали. Не хочу лізти, Надю. Просто бачу, що ти сама на себе не схожа.
— Втомилася. Звіт зараз, сама знаєш.
Вона відвела розмову, але слова колеги не минули безслідно. Павло свою машину не продавав, та й далі стояла в гаражі. Зате гроші на господарство став давати інакше. Раніше віддавав частину зарплати без нагадувань, а тепер то забував, то приносив зовсім мало. Пояснював несподіваними витратами: гараж, ділянка, ще якісь потреби. Вникати в подробиці не дозволяв.
Надія Андріївна розуміла, що візит до лікаря давно пора призначити. Тільки причин почекати набиралося одразу кілька. У компанії готували квартальний звіт; залишити колег без допомоги в такий момент здавалося майже непорядним. Потім був страх. Поки діагноз не озвучено, можна вважати, що спина болить від незручного крісла. Лікар міг сказати щось таке, після чого до колишнього життя вже не повернешся.
І все ще лишалася надія: може, досить перечекати? Раніше ж траплялися нездужання, а потім минали. Вона чіплялася за це звичне пояснення й відсувала тривогу разом із записом на прийом.
Але сильніше за роботу й страх діяла вироблена роками звичка не вважати власне самопочуття важливим. Від Павла вона давно перестала чекати співчуття. Чоловік або дратувався, або не слухав зовсім. Оксана поступово перейняла його манеру: мамині скарги були чимось виснажливим, що бажано якнайшвидше припинити.
Дитині належали увага й турбота — вона ще маленька. Павлові слід було забезпечити спокій після робочого дня. Донька потребувала допомоги, бо в молодих стільки труднощів. Для Надії Андріївни в цьому сімейному порядку залишалося одне місце: та, яка впорається. Не спитає зайвого, не затримає інших своїм болем, доведе справи до кінця, навіть якщо втомилася.
Так вона й жила, аж поки не настав той вечір в Оксани. Усе-таки знову заговорила про спину, потай сподіваючись на іншу відповідь, і почула міркування про давно минулі тридцять років. Після цього послалася на втому й пішла додому раніше. Павло лишився дивитися футбол із Богданом. За всіх відмінностей чоловік із зятем легко знаходили спільну мову, коли йшлося про матчі чи риболовлю.
Удома Надія Андріївна налила чаю й сіла біля вікна. На кухні було тихо, говорити ні з ким не треба було, але полегшення не приходило. Вона стільки років сприймала все як належне, що навіть перелічувати образи здавалося ніяково. Павло не питає, як минув день. Оксана телефонує, коли нема з ким лишити Максима, потрібні гроші до зарплати або допомога перед святом. Це ж сім’я, хіба варто вести рахунок?
Однак зараз особливо гостро відчувалося: від неї чекають виконання обов’язків, а що відбувається з нею самою, мало кого цікавить. Дружина, мати, бабуся, бухгалтерка — за цими звичними словами ніби не залишалося людини, якій теж може бути страшно чи боляче.
Може, донька влучила в найболючіше місце тому, що поперек увесь вечір не відпускав. А може, втома вже не дозволяла відмахуватися від інших тривог. Незнайома тека. Чуже ім’я в документах на дачу. Підготовка паперів, про які матері знати не слід. Окремо все виглядало зрозумілим, але разом змушувало почуватися сторонньою серед власних близьких.
Згадався і вчорашній ужин. Павло повернувся пізно, з ледь відчутним запахом машинного мастила на одязі. Сказав, що порався з генератором. Поки вона розігрівала їжу, вирішила ще раз уточнити:
— У Богдана справді настільки погано з грошима? Я все про ділянку думаю. Вона ж не просто так йому знадобилася.
— Поняття не маю. Оксану спитай.
— Питала. Вона нічого до пуття не каже.
— Значить, не вважає за потрібне. Нам із тобою що в тому розбиратися?
Після цього чоловік узявся до вечері. Вона змовчала, хоча дуже хотілося нагадати: рішення щодо дачі він уже ухвалив, отже, бодай у чомусь розібрався. Тільки дружині лишалося вчасно поставити перед ним тарілку й не заважати запитаннями.
Сидячи тепер сама, Надія Андріївна взяла телефон. У списку контактів у неї збереглися номери лікарів ще з часу маминого захворювання, а потім додавалися нові, коли обстежувався хтось із родини. Знайшлася й платна клініка, куди вона колись возила Павла перевіряти шлунок. Уранці зателефонує. Робота зачекає; безкінечно обіцяти собі цей дзвінок вона більше не збиралася…
