Але чекати ранку не дозволив біль. Тепер він віддавав у бік, під ребра, накочувався нападами. Щойно ставало трохи легше, як усе починалося знову, і в очах темніло. Надія Андріївна намагалася влаштуватися інакше, прийняла звичну таблетку. Нічого не допомогло. Близько другої ночі стало ясно: залишатися вдома більше не можна.
Павло спав в іншій кімнаті. Окремі спальні він колись пояснив хропінням — мовляв, дбав, щоб дружина висипалася. Надія Андріївна давно розуміла, що справа не тільки в цьому. Їм не було що сказати одне одному перед сном. За окремими дверима це менше відчувалося.
Вона постояла біля його кімнати, слухаючи рівне дихання. Розбудити? Тоді доведеться спершу доводити, що біль справді сильний. Почути про таблетку, про можливість почекати до ранку. На такі пояснення сил уже не лишалося. Їй потрібна була допомога, а не черговий дозвіл потерпіти.
Викликавши машину, Надія Андріївна одяглася й перевірила сумку: посвідчення особи, медичні документи, гроші. На кухонному столі залишила записку: «Стало гірше, їду до лікарні. Постарайся не хвилюватися». Оксані телефонувати навіть не спробувала. Не хотілося будити доньку заради нагадування, що тій зранку на роботу.
У таксі, серед порожніх нічних вулиць, несподівано відчула слабке полегшення. Біль нікуди не подівся, але рішення вже було ухвалене. Уперше за довгий час вона не узгоджувала власну потребу з чужими планами. Просто їхала туди, де їй могли допомогти.
У приймальному відділенні пахло лікарнею, було порожньо й незвично тихо. Медсестра оформила документи, виміряла тиск і температуру. Невдовзі Надію Андріївну провели до чергового лікаря. Тому було приблизно тридцять п’ять; утома на обличчі не заважала йому слухати уважно. На бейджі значилося: Роман Петрович.
Він розпитав, коли почалися болі, як змінювалися, чи не було нудоти або температури. Оглянув живіт і поперек, направив на знімки та аналізи. Пояснив, що причин може бути кілька, зокрема ниркова колька, і гадати без обстеження не варто.
Наступні сорок хвилин Надія Андріївна провела на незручному стільці в коридорі. Хотілося хоча б ненадовго заплющити очі, але сон не йшов. Вона дослухалася до звуків відділення й намагалася зрозуміти з облич працівників, які проходили повз, чи скоро її покличуть.
До приїзду головним було дістатися до лікаря. Тепер, коли її оглянули й узяли аналізи, з’явився час боятися відповіді. Вона згадувала, як довго терпіла, і вже не могла переконати себе, що це була розумна витримка. Втім, картати себе зараз теж було марно. Надія Андріївна намагалася думати лише про наступний крок: покличуть, пояснять, призначать лікування. За цю зрозумілу послідовність вона й трималася, щоб не дати тривозі розростися.
Коли лікар знову запросив до кабінету, на моніторі перед ним був її знімок. Роман Петрович затримав погляд на зображенні, звірився з результатами аналізів і лише після цього звернувся до неї:
— Давайте ще раз візьмемо кров. Один результат треба уточнити.
— Ви побачили щось погане?
— Я хочу спершу перевірити. Поки що щось пояснювати було б передчасно.
Медсестра повторила процедуру. Надія Андріївна знову залишилася в коридорі, а лікар пішов углиб відділення, забравши результати. Вона проводжала його поглядом і намагалася не думати, який саме показник міг так стривожити чергового лікаря.
За хвилин п’ять він з’явився в коридорі разом із двома поліцейськими. Один зовсім молодий, другий помітно старший, із замкненим, серйозним обличчям. Надія Андріївна схопилася: перша думка була зовсім не про власні аналізи. Павло, Оксана, Максим — із ким із них сталася біда?
— Що сталося? З моїми щось? — спитала вона, не даючи лікареві заговорити.
— Наскільки нам відомо, ваші рідні в порядку. Йдеться про вас. Ходімо до кабінету, будь ласка.
Вона пішла за ним, усе ще не розуміючи, чому для розмови про хвору спину знадобилися поліцейські. Ті стали трохи осторонь. Роман Петрович зачинив двері й подивився просто на неї.
— Насамперед попрошу: поки що не телефонуйте чоловікові й доньці. Те, що ми зараз обговоримо, має лишитися між нами.
— Чому? — Надія Андріївна розгублено переводила погляд із лікаря на двері. — Що зі мною таке? Ви на знімку щось знайшли?
Роман Петрович не відповів одразу. Було видно, як обережно він добирає слова.
— Проблема зі здоров’ям справді є, і лікуванням ми займемося. Але результати змушують нас перевірити ще дещо. Можливо, причина вашого стану пов’язана з тим, що відбувається вдома.
— Вдома? Я не розумію. Поясніть, будь ласка.
Лікар попросив поліцейських трохи зачекати надворі. Коли двері за ними зачинилися, він сів навпроти пацієнтки. Крізь матове скло, як і раніше, виднілися дві нерухомі постаті, і забути про їхню присутність не виходило.
— У крові виявили речовину, якої ми там не очікували побачити, — почав Роман Петрович. — Вона трапляється в деяких ліках. Але картина обстеження дає підстави підозрювати тривалий вплив, можливо, протягом кількох місяців. Такий вплив здатен пояснити і слабкість, і запаморочення, і болі, з якими ви приїхали.
Надія Андріївна слухала, намагаючись триматися за зрозумілі слова: ліки, аналіз, обстеження. Решта поки що не складалася в сенс.
— Ми маємо розглянути можливість, що препарат потрапляв до вас із їжею чи питвом. Без вашого відома.
Вона не одразу змогла вдихнути. Випадково почути таке в чужій розмові — ще можливо. Але лікар говорив із нею, про її кухню, про її життя, у якому найнеприємнішою домашньою пригодою за останні роки була протікання у ванній.
— Хто ж таке робитиме? — нарешті вимовила вона. — У нас немає… Це неможливо.
— Саме це й належить з’ясувати поліції. За підозри на заподіяння шкоди ми не можемо обмежитися лікуванням і зобов’язані повідомити про те, що сталося. На знімку теж є зміни, які можуть бути пов’язані з дією цієї речовини. Тому списувати все на звичайний віковий біль у спині зараз не можна.
— Значить, мене труїли?
Вимовити це було майже так само важко, як назвати винного. Слово не поєднувалося ні з Павлом, ні з донькою, ні з обідами, до яких вона сама купувала продукти…
