— Я поки що не стверджую, що сталося саме це, — відповів лікар. — Треба відкинути інші пояснення. Наприклад, помилку під час прийому ліків, самолікування, препарат із невідомим вам складом. Але якщо все ж хтось діяв навмисно, попереджати його не можна. Дізнавшись про наші підозри, людина може позбутися того, що допоможе встановити правду.
Надія Андріївна кивнула, хоча всередині все пручалося. Виходило, тепер навіть поговорити з найближчими треба з оглядкою. Роман Петрович не квапив її. Дав кілька митей отямитися, потім до кабінету повернувся старший із поліцейських.
— Капітан Кравченко, — відрекомендувався він. — Сьогодні я виїжджав за повідомленням лікарні. Постараємося в усьому розібратися. Спершу уточню кілька речей: з ким ви живете?
— Із чоловіком. Павлом Григоровичем. У доньки своя сім’я, вони окремо. Але ми часто бачимося.
Капітан відкрив блокнот.
— Продукти хто купує? Їжу зазвичай хто готує?
— Я здебільшого. Чоловік іноді собі розігріває, а так усе сама.
— На кухні хтось іще буває? Помічниця по господарству, знайомі, родичі?
Надія Андріївна замислилася. Згадала Оксану біля плити в неділю: донька іноді приходила й готувала на всіх. Згадала Богдана, який бував у гостях, хоча на кухні він затримувався рідко. Але одна річ — перебирати звичні картини в пам’яті, інша — назвати рідних поліцейському. Здавалося, варто вимовити ім’я — і вона вже звинуватить людину в страшному вчинку.
— Донька іноді допомагає готувати, — сказала вона після паузи. — Коли приходить до нас. Сторонніх немає.
Кравченко зробив позначку без жодного виразу на обличчі. Ні подиву, ні звинувачення. Від цього говорити стало трохи легше, хоча хотілося забрати відповідь назад і повернутися до розмови про хворий поперек, із якої все почалося.
Роман Петрович знову втрутився в розмову: «Ми залишимо вас у відділенні. Хоча б кілька днів потрібні спостереження, додаткові аналізи, оцінка змін. Одночасно триватиме перевірка. Будь ласка, поки що самі близьким не телефонуйте. Якщо шукатимуть, поясніть, що стало зле і лікарі вирішили обстежити ретельніше. Про поліцію й виявлену речовину не розповідайте».
— Добре, — насилу відповіла Надія Андріївна.
Вона погодилася, але не уявляла, як слухатиме голос Павла й не спитає прямо. Або як говоритиме з Оксаною, знаючи, які запитання записав про неї капітан. Від потреби мовчати ставало майже фізично важко.
Раніше, почувши тривожну новину, вона насамперед згадала б про сім’ю: кому повідомити, з ким порадитися, як пояснити. Тепер цей звичний шлях виявився закритим. Навіть якщо підозри не підтвердяться, уже сказане лікарем неможливо буде просто викреслити з пам’яті. Надія Андріївна розуміла доводи про перевірку й усе ж болісно відчувала, що позбулася звичної опори ще до того, як було встановлено чиюсь провину.
У двомісній палаті сусідка, літня жінка з переломом шийки стегна, здебільшого спала після знеболювальних. Поговорити не було з ким. Надія Андріївна лежала й знову прокручувала сказане лікарем. Кілька місяців. Їжа або напої. Людина, якій не можна дозволити дізнатися завчасно. Кожна фраза звучала чужо, але стосувалася її самої.
Близько сьомої ранку зателефонував Павло.
— Ти в якій лікарні? Прокинувся, дивлюся — записка на столі, тебе немає. Дзвонив, не відповідаєш.
У голосі було більше невдоволення, ніж переляку.
— Уночі зовсім зле стало. Приїхала, вирішили залишити. Телефон без звуку лежав, я спала.
Останнє було неправдою. Надія Андріївна майже не склепила очей, але пояснювати це зараз не могла.
— І що кажуть?
— Ще перевіряють. Поки що точно не знаю.
Павло помовчав.
— Гаразд. Мені на роботу збиратися. Увечері заскочу, подивлюся, що в тебе там.
До вечора вона мимоволі почала дослухатися до кроків у коридорі. Не знала, хоче побачити чоловіка чи боїться його приходу. Але він так і не з’явився. Близько дев’ятої зателефонував із гаража, сказав, що затримався у справах, і переніс візит на завтра.
Надія Андріївна слухала знайомі інтонації. Цей голос супроводжував її понад тридцять років: за сніданком, у поїздках, під час звичайних домашніх сварок. Чи могла людина з таким звичним голосом робити те, про що попереджав лікар? Думка здавалася жахливою, і все ж остаточно прогнати її вже не вдавалося.
Донька озвалася лише на другий день. Не додзвонилася додому, дізналася в батька, де мати, і набрала її номер.
— Мамо, ти чого в лікарні? Що сталося?
— Спина дуже розболілася. Обстежують мене.
— Ну нарешті сходила. Я скільки разів казала, що до лікаря треба! Надовго поклали?
— Поки що не сказали.
— Ти хоч попередь потім. У мене з Максимом нема кому лишатися, якщо що.
Надія Андріївна замовкла. Донька не спитала, чи стало легше і чи не треба щось привезти. Невідомий діагноз, лікарняна палата — все це відразу перетворилося на труднощі з наглядом за дитиною.
— Дізнаюся, тоді скажу, — відповіла вона, намагаючись утримати голос рівним.
Після дзвінка довго дивилася у вікно. Сама по собі реакція Оксани не здивувала: багато чого вже бувало. Але тепер вона лежала тут, поки поліція перевіряла її сім’ю, і колишня байдужість ранила зовсім інакше. Доводилося не лише переносити образу, а й гадати, чи не стоїть за нею щось більше. Від цього навіть звичайна коротка розмова забирала сили.
На третій день Кравченко прийшов з іншим співробітником. Той відрекомендувався слідчим Мельником. На вигляд років тридцять п’ять, спокійна мова, жодних різких рухів. Він не намагався підганяти відповіді, і Надія Андріївна поступово перестала квапитися, розповідаючи йому про себе.
— Ми уточнили відомості про речовину, виявлену під час обстеження, — сказав Мельник, відкриваючи теку. — Вона пов’язана з рецептурними препаратами, зокрема сильнодійними знеболювальними та заспокійливими засобами. Просто купити таке зазвичай не вийде. Тому важливо зрозуміти, звідки воно могло взятися у вас удома.
Він перелічив можливі пояснення: призначене комусь лікування, ліки, що залишилися, знайомі, які працюють у медичній чи фармацевтичній сфері.
— У нас нікого таким не лікували, — відповіла Надія Андріївна. — Паша на здоров’я не скаржиться. Донька теж. Максимові тим більше нічого такого не призначали.
— А серед знайомих родини? Хтось працює з ліками?
Вона перебирала в пам’яті обличчя й раптом згадала приятеля Богдана.
— Є одна людина. Сергій. Здається, торговий представник якоїсь фармацевтичної компанії. Вони із зятем щось разом робили.
На сімейних святах вона бачила його рази два. Комунікабельний, цілком приємний чоловік; про роботу докладно не розповідав, а Надія Андріївна й не питала. Тепер вона шкодувала, що не може згадати більше.
— Наскільки вони близькі, не скажу. Я в їхні справи не вникала.
Мельник записав ім’я й попросив повідомити прізвище, якщо згадається. Потім спитав, чи не відбувалося в родині за останні місяці чогось незвичного: грошових труднощів, конфліктів, змін у поведінці.
Уперше Надія Андріївна наважилася розповісти сторонній людині про все, чому сама знаходила виправдання. Про переоформлену дачу, про розмову в гаражі, де Павло просив дати йому ще місяць. Про слова Оксани щодо лікаря і документів, які слід підготувати, нічого не кажучи матері. Про довіреність, поспіхом сховану в шухляду.
Слідчий не перебивав. Іноді повертався до окремої подробиці, уточнював, робив запис. Надія Андріївна боялася, що має вигляд підозрілої й дріб’язкової, але Мельник поставився до її спогадів серйозно.
— Ви багато чого помітили. Для перевірки це корисно. Зараз лише прошу не розпитувати рідних напряму. Зберігайте звичне спілкування, не показуйте, що знаєте про наші підозри. Потрібен час, щоб перевірити кожну версію.
— А якщо Паша?… — запитання вирвалося раніше, ніж вона встигла себе зупинити. — Тридцять чотири роки разом. Навіщо йому таке?
Мельник не став ані підтверджувати, ані заспокоювати порожніми запевненнями.
— Причини можуть бути різні. Грошові зобов’язання, бажання когось позбутися, обставини, яких ми поки що не знаємо. Але припущення не замінюють доказів. Перевіримо борги, угоди, страховки, фінансовий стан усіх, кого це стосується.
На слові «страховки» Надія Андріївна мимоволі випросталася. У пам’яті знову прозвучала телефонна розмова доньки: лікар, заздалегідь підготовлені документи, мати, яку поки що не слід ставити до відома. Раніше це здавалося звичайною частиною Оксаниної роботи. Тепер сенс міг виявитися зовсім іншим…
