— Моє життя застраховане, — повільно сказала вона. — Років п’ять тому оформляла, здається. Ще завод працював, нам тоді запропонували спільний договір. Потім сама продовжувала.
— А хто має отримати виплату, якщо з вами щось станеться?
Надія Андріївна спробувала уявити потрібну сторінку. Поліс зберігався в серванті, біля інших домашніх документів, у тому самому місці, де вона знайшла папери на ділянку. Але точні умови згадати не вдавалося.
— Напевно, чоловік. Ми давно це робили. Я вже не певна, чи не змінювалося там щось.
— Подивимося договір, — відповів Мельник. — Поки що головне — лікуйтеся. Лікарі стежитимуть за станом. Якщо надходження речовини припинилося, за результатами обстежень можна буде оцінити зміни.
Коли він пішов, Надія Андріївна уткнулася в подушку й заплакала. Не намагалася робити це беззвучно, не переконувала себе негайно зібратися. Більше не виходило тримати все всередині. Тридцять чотири роки з чоловіком, доросла донька, улюблений онук — і тепер треба згадувати, кому дістануться гроші після її смерті. Підозрювати людей, яким вона звикла довіряти без жодної перевірки.
Вона не могла відокремити страх за себе від сорому за власні підозри. Варто було подумати про Павла — як згадувалися роки поруч із ним; варто було уявити Оксану — як хотілося негайно відмовитися від страшної думки. Водночас слова лікаря нікуди не зникали. Від неї вимагалося одночасно пам’ятати, що винного ще не встановлено, і поводитися так, щоб ця невідома людина нічого не запідозрила. Надія Андріївна не звикла до такої роздвоєності. Раніше навіть у сімейній сварці було зрозуміло, на що вона ображена і про що можна сказати вголос. Тут усе доводилося тримати при собі, поки поруч жили біль і за дверима тривало звичайне лікарняне життя.
Сльози потроху вщухли. Вона витерла обличчя й постаралася заспокоїтися. Жаліти себе можна було скільки завгодно, але це не пояснювало, звідки взявся препарат. Якщо поруч справді опинилася небезпечна людина, захиститися вдасться лише тоді, коли стане зрозуміло, що відбувається.
Надія Андріївна відкрила нотатки в телефоні. Почала записувати події останніх шести місяців — поки що для себе, щоб не плутатися й нічого не забути. Ділянка тепер у Богдана. Оксана говорила про підготовку документів. У неї на столі була довіреність. Павло просив когось дати йому додатковий місяць. Є страховий договір, за яким гроші, ймовірно, отримує чоловік. Є Сергій, приятель зятя, пов’язаний із ліками.
Кожному запису ще можна було знайти невинне пояснення. Подарунок дітям, робоча розмова, невдалий день. Але коли Надія Андріївна перечитала все підряд, простого пояснення вже не лишилося. Вона поки що не бачила повної картини, лише відчувала, що колишніми відмовками тепер не обійтися.
Лише на п’ятий день Павло прийшов сам. Приніс апельсини й журнал. Сів біля ліжка, ніяково влаштував пакет на тумбочці. Він мав нервовий вигляд і чомусь майже не дивився дружині в очі.
— Як ти? Уже зрозуміло, коли додому?
— Ще ні. З’ясовують, звідки все це взялося.
— А що тут з’ясовувати? Зі спиною ж приїхала. Я думав, звичайний остеохондроз.
— Не все так просто виявилося. Аналізів багато призначають.
Вона стежила за його обличчям і водночас намагалася не виказати власного напруження. Павло покрутив журнал, який так і не випустив із рук.
— Платити за це багато доведеться? У нас зараз на рахунку небагато. Після того як Богданові на справу дали.
Надія Андріївна подивилася на нього уважніше.
— Які гроші дали?
— Та позичили трохи, нічого страшного. Оксана попросила допомогти, там із постачальниками не склалося, треба було борг терміново закрити. За пару місяців повернуть.
Він говорив швидше, ніж зазвичай. Надія Андріївна зрозуміла: сказав зайве й тепер намагається зробити так, щоб вона не надала цьому значення.
— Пашо, скільки ти віддав?
— Триста тисяч.
Після короткої паузи Павло додав: «Із того, що Максимові на житло збирали. Все одно гроші поки лежать. Подумав, нехай попрацюють».
Вона відчула, як напружилися пальці на ковдрі. Вони роками відкладали ці заощадження, зайвий раз відмовляли собі в покупках, уявляли, як одного дня допоможуть онукові. Тепер гроші були в черговому неясному проєкті Богдана. І знову все сталося без жодної розмови з нею.
Найважче було слухати, як легко Павло вимовив суму. Для нього зараз це були гроші, які скоро повернуть. Для неї — роки, коли вони потроху збирали й намагалися не чіпати накопичене. Вона не сумнівалася, що чоловік теж любить онука. Тим незрозуміліше було, чому одного Оксаниного звернення виявилося досить, щоб призначення заощаджень змінилося, а думка тієї, хто відкладав поруч із ним, зовсім не знадобилася.
— Чому я лише зараз про це дізнаюся?
— Не хотів тебе тривожити.
Павло нарешті підвів очі. У погляді майнула незручність, але він усе ще говорив так, ніби її заперечення були зайвими.
— Надю, там ще із заставою питання. Я кредит оформив. Під нашу квартиру. Щоб інший борг швидше перекрити, відсоток невеликий.
Вона перепитала майже пошепки, пам’ятаючи про сусідку, яка спала: «Ти наше житло заклав?»
— Взяв кредит під заставу, — роздратовано поправив він. — Це не одне й те саме. Квартира спільна, я теж можу нею розпоряджатися.
— Якщо спільна, чому моєї згоди не спитав?
— А ти б погодилася? Почала б відмовляти, тягнути час. А чекати було ніколи.
Чоловік говорив так, ніби заздалегідь можливе заперечення знімало з нього обов’язок порадитися. Надія Андріївна дивилася на нього і вперше ясно бачила, що за звичною стриманістю ховалася готовність вирішувати за двох, а наслідки вважати спільними. Її підпис, її житло, її багаторічні заощадження виявлялися перешкодою для чужої потреби терміново отримати гроші.
— Як ти оформив угоду без мене? — спитала вона вже твердіше. — На таку заставу потрібна згода другого співвласника. У нас колеги через це проходили.
Павло відвів погляд.
— Можна оформити. Не забивай собі голову, я сам усе владнаю.
— Яким чином, Павле?
Повне ім’я змусило його випростатися. Кілька секунд він мовчав, потім підвівся.
— Тобі лікуватися зараз треба. А ти знову нерви собі псуєш. Давай одужуй, пізніше прийду.
Він пішов, так і не давши відповіді. Апельсини лишилися на тумбочці, поруч лежав журнал. Надія Андріївна дивилася на принесені гостинці й не могла зрозуміти, як в одній людині поєднуються ця показна турбота і повне небажання зважати на неї в речах, від яких залежить їхнє життя…
