Наступного ранку з’явилася Оксана. У діловому костюмі, постійно поглядаючи на годинник, явно дорогою на роботу. Раніше вона обмежувалася дзвінками, і тепер Надія Андріївна особливо уважно стежила за кожним її словом.
— Мамо, як ти? Тато сказав, тебе все ще обстежують. Я вже злякалася, раптом щось серйозне.
— Поки що перевіряють.
— А чому так довго? Коли відпустять? Мені треба розуміти, чи можна буде наступного тижня Максима тобі лишити. У нас із Богданом зустріч, ніяк не скасувати.
Надія Андріївна відчула колишню образу, але відповіла спокійно: «Поки що обіцяти не можу. Що за зустріч?»
— З його партнерами. Про вкладення говоритимуть. Там складно, тобі нецікаво.
Донька вже починала відмахуватися. Надія Андріївна постаралася не ставити запитань, які виказали б розмову зі слідчим, і лишилася в межах того, що дізналася від Павла.
— А справи в нього як? Батько сказав, ви брали наші гроші.
Оксана насторожилася.
— Брали ненадовго. Постачальник почав погрожувати судом, довелося терміново розрахуватися. Ми все віддамо.
— Коли?
— Мамо, ти що, не віриш мені? Закриється угода — і повернемо. У Богдана зараз хороший проєкт, це тимчасові труднощі.
— Який проєкт?
— Будівництво, земля. Довго пояснювати. Ти все одно в цьому не розбираєшся.
Надія Андріївна стрималася від відповіді. Багато років вона вела бухгалтерію, розумілася на зобов’язаннях і платежах, однак власна донька заздалегідь відводила їй роль людини, якій нічого неможливо пояснити. Ніби професійний досвід матері переставав існувати, щойно мова заходила про сімейні гроші.
— Дачну ділянку для цього ж переоформлювали?
Оксана на мить завмерла, потім знову подивилася на годинник.
— Це вони з татом робили. Я в подробиці не влізала. Мамо, мені справді пора, за сорок хвилин зустріч. Ти одужуй. Ще заскочу.
Вона квапливо торкнулася губами материнської щоки й вийшла. Надія Андріївна залишилася з тим самим відчуттям: щось важливе знову пронесли повз неї, прикривши поспіхом і лагідним прощанням.
У телефоні з’явилася нова нотатка. Оксана знає про борг, постачальника й розрахунки, але про дачу наче не обізнана. Саме по собі це ще нічого не доводило. І все ж надто помітно змінювався її голос, коли запитання ставали конкретними. Надія Андріївна записала саме те, що почула, намагаючись відокремити слова доньки від власного болю й підозр.
Увечері прийшов Мельник, цього разу без Кравченка. Присів біля ліжка, дістав документи.
— Ми отримали відомості щодо вашого страхування. Виплата справді передбачена чоловікові, Павлу Григоровичу. Розмір — три мільйони.
Надія Андріївна не відразу відповіла.
— Три мільйони? Для нас це… У нас таких грошей ніколи не було.
Вона повторила суму, ніби таким способом могла зробити її менш страшною. Триста тисяч, про які проговорився Павло, вже здавалися величезною втратою. Тут ішлося про гроші, здатні змінити становище всієї родини.
— Тому договір і перевіряли одним із перших, — пояснив слідчий. — Ви казали, що укладали його приблизно п’ять років тому. За документами минуло вісім. Спочатку покриття було близько шістсот тисяч. Рік тому суму підняли до трьох мільйонів, одночасно збільшилися регулярні внески.
— Я такого не пам’ятаю. Нічого про збільшення не підписувала. Внески сплачувалися, але я щоразу не звіряла. Думала, все йде як раніше.
— Заяву надіслали через ваш особистий кабінет, із вашими даними. Зовні все має вигляд вашого розпорядження. Зараз встановлюємо, хто насправді ним користувався.
Надія Андріївна намагалася згадати, коли сама заходила в кабінет страховика. Не згадувалося. Такі питання частіше вирішував Павло, трохи впевненіше поводячись із комп’ютером, а останнім часом допомагала Оксана. Донька ж працювала зі страхуванням, казала, що може поліпшити умови, розібратися з полісом. Надія Андріївна приймала допомогу з вдячністю й не перевіряла кожну дію.
— Кредит під заставу житла теж підтвердився, — вів далі Мельник. — Ваш чоловік оформив його близько пів року тому. Оскільки ви повідомили, що згоди не давали, ми запросили в банку документи, на підставі яких укладали угоду.
Вона слухала, не перебиваючи. Виплата чоловікові. Спільна квартира в заставі. Гроші в сумнівній справі Богдана. Невідома речовина, що поступово підточувала її здоров’я. Від кожного нового підтвердження хотілося відсунути теку й більше нічого не дізнаватися, але зупинитися вже було неможливо.
— Ви вважаєте, це Павло робив?
— У нас є обставини, які потребують перевірки, — відповів слідчий. — Це ще не доведена вина. Необхідно встановити, як речовина потрапляла до вас і хто саме її додавав. Тому я хотів би обговорити з вами наступний крок.
Надія Андріївна підвела на нього очі.
— За два дні планується виписка, далі спостереження буде амбулаторним. Вам доведеться повернутися до звичного життя. Ми пропонуємо організувати прихований запис на кухні, у вашому житлі, з письмової згоди. Якщо хтось знову втрутиться в приготування їжі чи напоїв, це допоможе з’ясувати, що відбувається.
Повернутися. Спокійно зняти пальто, поставити сумку й заговорити з Павлом, ніби лікарня нічого не змінила. Знову опинитися на кухні, де кілька місяців їй, можливо, завдавали шкоди. Надія Андріївна стиснула руки, уявляючи той перший вечір.
Вічно залишатися в палаті не можна. Але погодитися на пропозицію означало визнати: самих лише слів рідних тепер недостатньо. Доведеться дивитися на них збоку, через запис, як на чужих людей. Від цієї думки було гірко майже сильніше, ніж від страху повернення.
— Так, — сказала вона нарешті. — Зробімо так…
