Усе підготували до виписки. Слідчий і технічний спеціаліст установили маленький пристрій у старий настінний годинник над кухонним столом. Годинник висів уже близько п’ятнадцяти років, до нього настільки звикли, що майже перестали помічати. Надія Андріївна підписала необхідні папери. Їй було важко дивитися на власний підпис під згодою спостерігати за тими, кого вона вважала сім’єю. Однак рішучості відмовитися вже не було.
За два дні її відпустили, як і обіцяли. Павло зустрів на порозі з підкресленою турботою: забрав сумку, спитав, чи важко було підніматися сходами, запропонував одразу прилягти. Раніше вона б зраділа такій увазі. Тепер намагалася зрозуміти, звідки вона взялася. Відчув провину за байдужість? Злякався хвороби? Чи намагався мати дбайливий вигляд із зовсім іншої причини?
Вечерю чоловік приготував сам: гречка й котлети. Сидячи навпроти, він спитав: «То що зрештою сказали? Через що спина?»
— Ще спостерігатимуть. Може, з обміном речовин щось. Поки остаточно не розібралися.
— Добре хоч не пухлина. Ти відпочивай, я поки домашні справи візьму на себе.
Сказав незграбно, ніби не знав, як треба говорити з хворою дружиною. Надія Андріївна їла потроху, мимоволі помічаючи кожен рух його рук. Їй було соромно за цю підозріливість. Людина прожила з нею понад половину життя, а вона стежить, чи не робить він чогось небезпечного. Але змусити себе знову довіряти лише за звичкою не виходило.
У перші дні після виписки Надія Андріївна сама нічого підозрілого не помічала. Вона сама готувала, їла разом із чоловіком, нових погіршень не відчувала. Із слідчим зустрічалася в невеликому кафе неподалік. Такі розмови менше впадали в око, ніж візити поліцейських додому, хоча щоразу Надія Андріївна все одно озиралася, боячись зустріти когось із родини.
На третій зустрічі Мельник повідомив: «На переглянутих записах поки що нічого підозрілого. Поведінка чоловіка відповідає тому, про що ви розповідаєте. Можливо, той, хто давав препарат, зупинився після вашої госпіталізації».
— Значить, уже зрозумів, що ми щось знаємо?
— Не обов’язково. Самого обстеження могло вистачити, щоб людина злякалася й вирішила перечекати. Поки що зберігайте звичний розпорядок. Є ще відповідь банку, хочу вам показати.
Він поклав перед нею копію. Підставою для дій Павла виявилася нотаріально засвідчена довіреність від її імені. За документом, виданим півтора року тому, чоловік міг розпоряджатися спільним майном, зокрема нерухомістю.
— Ви це підписували?
Надія Андріївна присунула аркуш. Підпис був схожий на її власний, але нахил кількох літер видався неправильним. Вона вдивлялася, намагаючись згадати саме оформлення, приміщення, розмову. Нічого подібного в пам’яті не знаходилося.
— Не пам’ятаю такої довіреності. Підпис наче мій, але щось у ньому не так.
— Призначено почеркознавчу експертизу. За кілька днів отримаємо висновок. Якщо документ підроблений, з’явиться підтвердження окремого порушення, а не лише привід для підозр.
Додому вона повернулася з важкою думкою. Якщо хтось справді копіював її підпис, це вже не можна було пояснити небажанням хвилювати дружину чи поспіхом. Людина знала, що вона не погодиться, і заздалегідь зробила так, щоб її згоди можна було не отримувати. Надія Андріївна не розуміла, хто саме на це пішов, але колишні Павлові виправдання тепер звучали ще гірше.
На п’ятий день після виписки Мельник зустрів її в кафе особливо зосередженим.
— З’явилося відео. Позавчора, приблизно о сьомій вечора.
Він повернув планшет. На екрані була її кухня: стіл, холодильник, знайома кахляна стіна. Надія Андріївна напружилася, чекаючи побачити Павла…
