Марина Савченко стояла перед дзеркалом і дивилася на себе так уважно, ніби намагалася помітити у відображенні не обличчя, а відповідь на запитання, яке ніяк не хотіло складатися в слова.
Була п’ятниця, третє травня. На завтра в заміському будинку було призначено репетицію церемонії, останню примірку, зустріч із флористами й перевірку всіх деталей, які ще можна було встигнути виправити. А післязавтра, рівно опівдні, вона мала вийти заміж за Романа Гнатюка.
Вона повторила це про себе кілька разів. Не урочисто, не радісно, а майже технічно, як повторюють важливий пункт із розкладу, щоб переконатися, що нічого не забуто.
Післязавтра вона стане дружиною Романа Гнатюка.
Усе було правильно. Принаймні, так мало бути.
Марина відвернулася від дзеркала. Простора квартира в центрі великого міста, куплена три роки тому не на батьківські гроші, а на власні заощадження, здавалася сьогодні особливо світлою. Травневий ранок розливався по підлозі, ковзав по гладкій стільниці, лягав на акуратно зібрану сумку біля дверей.
На кухонному столі холола неторкана кава. Поруч лежали документи, ноутбук, косметичка, сукня для завтрашньої репетиції, туфлі в окремому тканинному мішку. Усе було розкладено так, як Марина любила: без метушні, без випадковостей, без зайвого.
Їй було двадцять вісім. Вона працювала в архітектурному бюро й уже кілька років керувала проєктами, де будь-яка помилка могла обернутися тижнями переробок. Вона звикла до списків, до порядку, до послідовності дій. Це не було холодністю, як іноді казали знайомі. Це була внутрішня конструкція, на якій тримався її світ.
Роман якось сказав їй:
— Ти схожа на будівлю, яку дуже добре спроєктували.
Марина тоді не відразу зрозуміла, чи був це комплімент. Потім вирішила, що все-таки комплімент. Роман рідко говорив випадкові речі.
Вона взяла чашку, зробила ковток і відразу поставила назад. Кава встигла охолонути й стала неприємно гіркою. За вікнами вже шуміло місто, нетерпляче, п’ятничне, повне машин, голосів, дверей, що відчинялися й зачинялися десь далеко внизу.
Марина застебнула сумку, накинула світлу куртку й узяла ключі.
Сріблястий седан стояв у підземному паркінгу. Тиждень тому вона віддала його на перевірку. Олеся Коваленко, її університетська подруга й майбутня дружка, сама порадила майстерню свого батька. Сказала, що там усе зроблять швидко, чесно й без зайвих накруток.
Машину повернули вже наступного дня. У квитанції значилися заміна фільтра, огляд гальмівної системи й ще кілька дрібних робіт. Сума була невеликою. Майстер, літній чоловік із густими вусами, сказав тоді, що все в повному порядку.
Марина не стала сумніватися. Навіщо?
Олесю вона знала вісім років. Із першого курсу. Та була яскрава, гомінка, з рудуватим волоссям, легким сміхом і рідкісним умінням перетворювати будь-яку зустріч на свято. Вона знала про Марину майже все: яку каву та п’є, чому не любить червоний колір, як реагує на критику, як мовчить, коли їй боляче.
Коли Марина розповіла про заручини, Олеся першою кинулася її обіймати.
— Я така за тебе щаслива, Мариш, — сказала вона тоді, стискаючи її міцно, майже до болю.
Марина вийшла з під’їзду, мружачись від сонця. До заміського будинку Романа було близько півтори години трасою. Напередодні ввечері він написав: «Приїжджай раніше. Скучив».
Вона усміхнулася цьому повідомленню, але відповіла не відразу: у той момент обговорювала з флористом висоту композицій біля проходу.
Перші десятки кілометрів минули легко. Радіо тихо грало, приміські пейзажі змінювалися смугами полів, рідкісними будинками, потім почався ліс. Спершу дерева стояли вільно, пропускаючи багато світла, потім зімкнулися щільніше, і дорога опинилася ніби всередині зеленого коридору.
Небо було блідим, травневим, ще не вирішило, чи буде день по-справжньому теплим, чи тільки вдаватиме.
Марина думала про післязавтра. Сто двадцять гостей. Білий шатер. Півонії та еустоми вздовж проходу. Довгий шлейф сукні, яка вже висіла в будинку Романа в окремій кімнаті. Музиканти. Фотограф. Розсадка.
Усе було продумано….
