«Я не мав цього бачити»: чому запис із прихованої камери змусив боятися повертатися додому

Рівно о пів на третю ночі я прокинувся від тихого скрипу дверей і зрозумів — вона знову пішла. Моя дружина Тамара лежала поруч ще хвилину тому, я відчував тепло її спини, а тепер простирадло охололо. Я лежав у темряві, слухав, як її кроки завмирають у коридорі, і серце моє калатало так, ніби я не 63-річний чоловік, а хлопчисько, який підглядає за чимось забороненим.

Знаєте, є таке відчуття, коли земля йде з-під ніг не одразу, а повільно, по сантиметру. Ти стоїш, хитаєшся і думаєш, може, здалося, але ні, це була вже п’ята ніч поспіль. Здрастуйте, мене звати Віктор Семенович Громов, мені 63 роки, я колишній інженер-будівельник, уже 4 роки на пенсії.

Я хочу розповісти вам історію, яка перевернула все, у що я вірив пів століття. Історію про те, як я шпигував за власною дружиною і думав, що спіймаю її на зраді з нашим зятем, а знайшов дещо набагато страшніше. Ми з Тамарою прожили разом 38 років.

Тридцять вісім, розумієте, це майже все моє свідоме життя. Ми познайомилися на будівництві Дніпровської ГЕС, я тоді був молодим спеціалістом, а вона працювала в проєктному відділі. Гарна була, чорт забирай, з такими розумними очима і косою до пояса.

Я закохався одразу, як дурень. Одружилися швидко, за пів року народилася донька Альонка, потім ще одна — Катруся. Я гарував на будовах по всій країні, тягав сім’ю за собою, а Тома ніколи не скаржилася.

Вона була моєю опорою, моїм тилом. Я думав, ми з нею як два дерева, що зрослися корінням так, що не розірвати. А потім почалося це.

П’ять ночей тому я прокинувся випадково: сечовий міхур, знаєте, у моєму віці не дає спати спокійно. Встав, пішов до туалету, повернувся і помітив — Тамари немає. Спершу подумав, що вона на кухню по воду пішла.

Але минуло хвилин двадцять, а її все не було. Я тихо, босоніж по холодному лінолеуму, вийшов у коридор нашої трикімнатної квартири. На кухні темно, у ванній теж.

Тут я почув голоси з дальньої кімнати, тієї, де живе наш зять Ігор. Тихі, приглушені, але явно двоє розмовляють. Ігор — чоловік молодшої доньки Каті.

Йому тридцять один рік, він програміст, працює віддалено. Непоганий хлопець, загалом, хоча я його ніколи особливо не розумів. Тихий такий, замкнений, у своєму комп’ютері вічно сидить.

З Катрусею вони одружилися три роки тому, а рік тому переїхали до нас. Знімати квартиру дорого, а в нас кімната пустувала. Альонка давно заміжня, живе в іншому районі, тому я не заперечував.

Сім’я ж, як-не-як. Але стоячи там, у темряві коридору, слухаючи ці голоси, я відчув щось холодне й липке в грудях. Дружина і зять уночі за зачиненими дверима.

Я підійшов ближче, притулився вухом до дверей. Слів не розібрати, але тон тихий, якийсь інтимний, чи що. Тамарин голос звучав заспокійливо, майже ніжно, а Ігор щось бурмотів у відповідь.

Потім настала тиша. Я стояв так хвилин десять, може, й більше: ноги затерпли, спина занила. Нарешті двері відчинилися, і я ледве встиг метнутися назад у спальню.

Тамара повернулася за кілька хвилин, лягла поруч, ніби нічого й не було. Вранці я не став нічого казати. Думав, ну може, в Ігоря якісь проблеми, Тома як свекруха допомагає, втішає, мало що.

Але на другу ніч повторилося те саме, потім на третю і на четверту. Щоразу приблизно о пів на третю вона вставала, йшла до нього. Сиділа там хвилин по двадцять, іноді по пів години, потім поверталася.