Доньці було сім. У лікарняній палаті вона притиснула до грудей пошарпаного плюшевого зайця, ніби той міг утримати її тут, поруч зі мною, і тихо сказала:
— Тату… якщо раптом мене не стане… ти його послухай. Він усе знає. Справді все.
Я нахилився до неї, обійняв так обережно й міцно, як умів, боячись завдати болю.
— Навіть не думай такого казати. Ти одужаєш, чуєш? Ми з тобою ще повернемося додому.
Вона не стала сперечатися. Лише ледь помітно похитала головою.
За тиждень я розпоров шов на боці зайця. Усередині лежав дитячий годинник зі збереженими записами.
Я натиснув кнопку відтворення — і все, на чому трималося моє життя, розсипалося.
Матвій Гордієв, тридцять вісім років, звик помічати те, чого інші взагалі не чули. Він працював інженером-налагоджувальником на великому промисловому підприємстві: котельні, компресорні вузли, важкі установки, від самого вигляду яких у новачків холонули долоні.
Будь-яка несправність для нього починалася не з аварійного гуркоту, а з ледь вловимої зміни у звуці. Трохи нижчим став гул, тоншою — вібрація, нерівнішим — дихання механізму, і Матвій уже розумів: десь пішов знос. Він чув це через кілька прольотів, поки решта спокійно пили чай і обговорювали вихідні.
Старший майстер Семенич, сухорлявий чоловік із вічною сірником у зубах, любив повторювати новим робітникам:
— Наш Гордієв агрегати чує краще, ніж людей. Може, тому дружина від нього й пішла.
Матвій на такі жарти не злився. У них була половина правди. Дружина справді пішла. Тільки механізми до цього стосунку не мали.
Після зміни він повертався додому й намагався бути нормальним батьком.
Виходило не завжди. Якось він так розігрів доньці кашу, що тарілка й миска ніби спаялися в один дивний експонат. Хоч підпис став: «Побутова катастрофа, автор невідомий».
Ліка потім цілий тиждень водила гостей на кухню.
— Дивіться уважно, — оголошувала вона з серйозністю музейного екскурсовода. — Це татова робота. На заводі він лагодить величезні штуки, а вдома все плавить.
— Ліко, ну годі вже. Один раз лише таке сталося, — Матвій намагався виглядати переконливо.
— Взагалі-то не один. А чайник? Пам’ятаєш чайник?
