Дорогою до матері дружини Віктор раптом звернув із траси, ніби заздалегідь знав цей поворот. Машина зіскочила з рівного асфальту, підстрибнула на вибоїнах і пішла між деревами. Ніна спершу вирішила, що він помилився дорогою, але з його обличчя зрозуміла: помилки не було.
За роки шлюбу вона навчилася розпізнавати такі хвилини раніше, ніж лунали перші слова. У Віктора змінювався погляд, важчали вилиці, пальці міцніше стискали кермо. Він міг мовчати годинами, але це мовчання ніколи не було порожнім — у ньому визрівало щось, від чого Ніна заздалегідь втягувала голову в плечі.
П’ять років поруч із ним зробили її болісно обережною. Не одразу, не за один день. Спочатку вона просто намагалася не сперечатися. Потім — не затримуватися, не усміхатися зайвий раз, не обирати одяг без огляду на його настрій. А згодом зрозуміла, що живе так, ніби кожен вдих треба погоджувати.
Вікторові було тридцять вісім. Він володів невеликою фірмою, що займалася оформленням будівельної документації. Кілька тісних кімнат у старій прибудові на околиці, двоє працівників, потерта печатка з вицвілою емблемою — не імперія, але й цього йому вистачало, щоб відчувати себе людиною значущою.
І це відчуття він переносив додому.
У його уявленні йому належало все: кабінет, квартира, машина, дружина. Ніна познайомилася з ним, коли їй було двадцять шість. Тоді він видався їй надійним, спокійним, дорослим чоловіком, поруч із яким можна буде не боятися завтрашнього дня. Так, принаймні, казала її мати.
Перший рік справді минув майже мирно. Віктор був стриманим, небагатослівним, іноді різким, але Ніна пояснювала це характером. Їй здавалося, що в кожної людини є свої кути, до яких треба звикнути.
Потім почалися його «розмови».
Так вона називала про себе ці довгі домашні розбори, коли двері зачинялися, Віктор сідав навпроти й рівним, майже байдужим голосом перелічував її помилки. Чому вона затрималася після роботи? Чому подивилася на продавця? Чому не взяла слухавку одразу? Чому вдягла це пальто, а не інше?
Він не кричав. У цьому й було найстрашніше.
Крик можна перечекати. А його спокій розрізав повільно, впевнено, ніби він не сумнівався у своєму праві судити кожен її рух.
Ніна працювала дизайнеркою в невеликій рекламній агенції. На роботі її цінували — за смак, за уважність, за вміння слухати й не нав’язувати себе. З колегами вона могла бути живою, усміхненою, майже колишньою. Але варто було повернутися додому, як усередині все стискалося.
Там вона ставала тихішою.
У тридцять один рік Ніна вже надто добре розуміла, що з нею відбувається. Але розуміння не завжди дає свободу. Іноді воно лише робить клітку видимою.
Того ранку Віктор прокинувся в доброму гуморі — або в тому стані, який у нього вважався добрим. Він мовчки з’їв сніданок, не став чіплятися до кави, навіть кивнув, коли Ніна сказала, що готова їхати. Вона сприйняла це як маленький перепочинок.
Вони вийшли до машини. Ніна поклала на заднє сидіння сумку з банками домашнього варення й теплими шкарпетками для матері, влаштувалася на пасажирському місці й пристебнулася. Віктор завів двигун.
Усе виглядало буденно.
Мати Ніни жила за містом, у невеликому селищі, куди вони навідувалися приблизно раз на місяць. Дорога займала кілька годин: спочатку траса, потім вузька місцева дорога, далі ґрунтівка. Віктор завжди вів сам. У Ніни були права, але за кермо його машини він її ніколи не пускав.
— Ще угробиш, — кидав він щоразу.
І цим усе пояснювалося…
