Перші сорок хвилин вони їхали майже без слів. Ніна дивилася у вікно на голі придорожні дерева, Віктор слухав радіо: новини, рекламні вставки, знову новини. У салоні було тепло, рівно гудів мотор, дорога тяглася вперед сірою стрічкою.
А потім він різко клацнув перемикачем і вимкнув звук.
Ніна повернула голову. Обличчя Віктора було кам’яним. Лише жовна під шкірою ледь помітно ходили.
Вона знала цю ознаку.
Отже, він уже щось вигадав. Отже, всередині нього знову піднялася темна хвиля, і тепер залишалося тільки чекати, куди вона вдарить.
— Вікторе, — обережно сказала вона. — Щось сталося?
Він не відповів.
Дивився вперед так, ніби в машині був сам.
Ніна відвернулася до вікна й почала рахувати придорожні стовпи. Ця звичка з’явилася в неї ще в дитинстві: коли ставало страшно, треба було рахувати щось однакове й безкінечне. Стовпи. Кроки. Удари серця.
Траса майже спорожніла. По обидва боки стояв ліс — густий, темний, із рідкими просвітами між стовбурами. Вони вже минули поворот до одного із селищ, до дому матері залишалося менше години.
І раптом Віктор круто викрутив кермо праворуч.
Ніна вчепилася в ручку над дверима. Машина злетіла з асфальту, заскреготіла по мерзлій колії й рвонула вглиб лісу. Це була навіть не дорога, а зарослий слід, яким колись проходила техніка.
— Що ти робиш? — видихнула Ніна.
Віктор мовчав.
Він проїхав ще трохи, аж поки дерева не зімкнулися довкола щільніше. Потім загальмував, заглушив мотор, і тиша обвалилася так різко, ніби хтось накрив машину важким покривалом.
Ніна чула тільки власне дихання.
— Вікторе, навіщо ми сюди заїхали?
Він відчинив дверцята й вийшов.
Ззовні хруснула гілка. Потім він обійшов машину, відчинив задні дверцята. Ніна не відразу зрозуміла, що він шукає. Там лежала її сумка для матері. І ще одна — його мисливська.
Іноді він брав із собою рушницю, коли збирався заїхати до знайомих у мисливські місця. Сьогодні Ніна навіть не подумала про це.
Тепер подумала.
І холод пішов у неї від пальців до плечей.
Віктор повернувся до її дверцят і постукав кісточками по склу. Ніна машинально опустила вікно.
У руках у нього була мисливська рушниця.
Вона бачила її раніше — вона висіла в нього вдома на стіні, як річ, якою він пишався. Зараз він тримав її стволами вниз, ніби спокійно й навіть недбало. Але дивився на Ніну так, що в неї всередині все заніміло.
— Думала, я не дізнаюся? — тихо спитав він.
— Вікторе, я не розумію, про що ти…
— Біжи.
Вона завмерла.
— Що?
— Біжи, — повторив він тим самим рівним голосом. — І не зупиняйся.
Від цього спокою в неї перехопило горло. Якби він кричав, якби лаявся, якби ламав щось — це було б звичніше. Але він стояв посеред лісу з рушницею й говорив так, ніби давав просте розпорядження.
— Вікторе…
— Я сказав — біжи.
Ніна вискочила з машини. Каблук одразу загруз у м’якій землі. Вона смикнула ногою, ледь не впала, але втрималася й кинулася туди, де дерева здавалися трохи рідшими.
Туфлі були зовсім не для лісу. Вона взула їх, бо їхала до матері, бо та завжди раділа, коли донька мала «пристойний» вигляд. Довге осіннє пальто чіплялося за кущі, гілки били по обличчю, повітря розривало легені.
Вона бігла, не розбираючи дороги.
Позаду не пролунало пострілу.
Не було й кроків.
Тільки ліс шумів довкола, під ногами хрустів сухий хмиз, десь високо скрикнув птах.
Ніна не знала, скільки минуло часу. Може, дві хвилини. Може, п’ять. Страх розтягує секунди так, що вони стають безкінечними. Потім її нога потрапила в яму між корінням, і вона полетіла вперед.
Коліна вдарилися об землю. Долоні ковзнули по хвої й камінцях. Щока ткнулася в холодну вологу землю.
Вона пролежала мить, не в силі поворухнутися.
Потім підняла голову й озирнулася…
