І все ж у глибині, там, куди не добиралися списки й таблиці, залишалося щось невиразне. Навіть не тривога. Радше запитання, яке вона не дозволяла собі поставити.
Що далі вона від’їжджала від міста, то пустельнішою ставала траса. Праворуч і ліворуч тягнувся мішаний ліс: берези, ялини, сосни, темні плями чагарнику біля самого узбіччя. Дорога йшла рівно, потім почала м’яко вигинатися, повторюючи рельєф.
Приблизно за годину двигун смикнувся.
Спершу Марина вирішила, що їй здалося. Але за кілька секунд звук змінився, під капотом з’явилася нерівна вібрація. Вона скинула швидкість, увімкнула аварійку й обережно вивела машину на узбіччя.
Двигун ще трохи потягнув, ніби пручався, потім заглух.
Марина спробувала завести знову. Стартер крутив, але мотор не схоплювався. Вона повторила спробу. Ще раз. Нічого.
Вона дістала телефон. Зв’язку не було.
Марина вийшла з машини й озирнулася. Ліс стояв щільний, тихий. Траса була порожня в обидва боки, тільки десь далеко в кронах перегукувалися птахи. Було близько полудня.
Вона обійшла машину. Колеса цілі. Під днищем не видно нічого підозрілого. Капот, закритий і важкий, викликав у неї дратівливе відчуття безпорадності. У будівлях вона розуміла навантаження, матеріали, вузли з’єднань. У машинах — майже нічого.
Вона знову підняла телефон. Порожній екран, жодної смужки мережі.
Марина постояла на узбіччі, дивлячись на сіру дорогу, що йшла між деревами. Найближча заправка могла бути за п’ять кілометрів. А могла й за п’ятнадцять. Вона не пам’ятала.
Саме тоді з-за повороту з’явився старий темно-зелений позашляховик.
Він сповільнився й зупинився навпроти. Дверцята грюкнули. З машини вийшов чоловік: високий, кремезний, у темній куртці з плямою на рукаві, джинсах і важких черевиках. Йому могло бути трохи за тридцять. Темне волосся було розтріпане вітром, обличчя спокійне, уважне, без зайвої цікавості.
Він перейшов дорогу й зупинився за кілька кроків.
— Неприємності? — коротко запитав він.
Марина подивилася на нього, потім мовчки кивнула на машину.
Чоловік підійшов до капота.
— Відкрийте, будь ласка.
Вона натиснула важіль. Він підняв капот і нахилився над двигуном. Працював мовчки, довго й методично. Марина стояла поруч, не знаючи, що робити з руками. Минула хвилина. Потім ще одна. Над головою ворушилися гілки, в глибині лісу кувала зозуля.
Нарешті чоловік випростався. Повернувся до неї й подивився так, ніби заздалегідь добирав найточніші слова.
— У вас пошкоджені гальма, — сказав він неголосно. — Не повністю, але ще трохи їзди на швидкості — і машина могла б не зупинитися.
Марина відчула, як холод пройшов по спині знизу вгору. Вона не відразу відповіла. Просто дивилася на нього, відчуваючи, як обличчя стає чужим, нерухомим.
— Зачекайте, — вимовила вона нарешті. Голос прозвучав спокійніше, ніж вона чекала. — Ви сказали — пошкоджені. Це означає… навмисно?
Він не відвів погляду.
— Гальмівну трубку надрізано приблизно на дві третини. Не луснула. Не перетерлася. Саме надрізана. Рідина витікала поступово. У місті, на малій швидкості, ви могли майже нічого не помітити. На трасі, при різкому гальмуванні, педаль просто провалилася б.
Марина повільно видихнула й подивилася на дорогу, якою щойно їхала. У пам’яті спливла вантажівка, яку вона обігнала хвилин двадцять тому. Швидкість була вища за звичну. Потім вона плавно пригальмувала, повертаючись у смугу. Тоді гальма ще спрацювали нормально.
Тоді.
— Як вас звати? — раптом запитала вона.
Чоловік трохи здивувався, але відповів:
