— Тарас.
— Тарасе, — повторила Марина, ніби перевіряючи, чи тримається це ім’я в реальності. — Я Марина. Ви впевнені в тому, що кажете? Ви розбираєтеся в машинах?
— Я працюю в лісництві, — сказав він. — Але в машинах тямлю достатньо, щоб відрізнити зношення від сліду інструмента.
Марина знову підійшла до відкритого капота.
— Покажіть.
Він мовчки вказав на тонку трубку. На металі тягнувся темний вологий слід. Надріз був видний навіть їй — акуратний, рівний, надто правильний, щоб бути випадковістю.
Вона відступила на крок.
Майстерня.
Тиждень тому.
У пам’яті все виникло дуже виразно. Олеся телефонує вранці:
«Мариш, тато сказав, можна просто зараз пригнати машину. Майстер вільний».
Марина тоді була на нараді й відповіла майже машинально, що надішле водія. Але водій виявився зайнятий, і вона поїхала сама після обіду. Залишила машину, підписала папери. Наступного дня забрала.
Квитанція. Фільтр. Перевірка гальмівної системи.
«Усе нормально», — сказав майстер, майже не підводячи очей.
Перевірка гальмівної системи.
— Марино.
Вона здригнулася.
Тарас дивився на неї спокійно, але з тією уважністю, яка буває в людей, звиклих помічати не лише слова.
— Вам краще сісти.
— Я нормально стою.
— Стоїте ви рівно. Але обличчя у вас біле. Сідайте в мою машину. Там тепліше.
Марина хотіла заперечити, але ноги раптом стали ватяними, і це виявилося сильнішим за будь-які принципи. Вона перейшла через дорогу й сіла на пасажирське сидіння старого позашляховика.
Усередині пахло лісом, бензином, сирою деревиною й чимось смолистим. На задньому сидінні лежали брезент, мотузка, пластиковий ящик з інструментами.
Тарас зачинив капот її машини, підійшов до водійських дверцят і зупинився.
— Куди їхали?
— У закрите селище біля лісу. Там заміський будинок. Приблизно тридцять кілометрів звідси.
— Знаю ці місця. Довезу.
— Я не можу покинути машину.
— Їхати на ній ви теж не можете. Це різні речі. Машину потім евакуюють, коли з’явиться зв’язок.
Марина мовчки визнала, що сперечатися тут ні з чим.
— Добре, — сказала вона. — Дякую.
Він кивнув, сів за кермо й завів двигун. Старий позашляховик рушив м’якше, ніж вона чекала від такої машини, і вони виїхали назад на трасу.
Перші хвилини вони їхали мовчки. Марина дивилася у вікно. Ліс тягнувся суцільною стіною, іноді розриваючись вузькими просіками. Думки не вибудовувалися у звичний ланцюг. Вони йшли одразу кількома рядами, зіштовхувалися, поверталися, починалися знову.
Хто?
Батько Олесі — Павло Коваленко. Вона бачила його кілька разів за всі роки знайомства з подругою. Великий, небагатослівний, із важким поглядом. На університетському святі. Потім на дні народження Олесі. Ще, здається, одного разу побіжно.
Навіщо йому?
Він майже її не знав.
Але майстерня була його. Якщо не він, то майстер. Якщо майстер, то на чиє прохання?
Ця думка виявилася холоднішою за інші.
— Ви зараз думаєте, хто міг це зробити, — сказав Тарас.
Марина повернулася до нього.
— Це запитання?
— Ні. У вас уже не переляк на обличчі. Ви рахуєте.
Вона помовчала.
— Тиждень тому я відвозила машину в майстерню. Її порадила моя подруга. Майстерня належить її батькові. Більше ніхто до машини не торкався.
Тарас не відповів одразу. Попереду мигнув вказівник на селище. До нього залишалося трохи менше тридцяти кілометрів.
— До поліції звернетеся?
