— Спершу мені треба зрозуміти, що відбувається.
Вона сказала це тихо, майже собі.
— Бо якщо це не випадковість…
— Це не випадковість, — вимовив він рівно. — Пошкодження від зношення виглядає інакше. Корозія теж. Тут рівний надріз. Інструментом. Свідомо.
Марина знала, що він має рацію. Але коли він вимовив це вголос, усе стало остаточно справжнім.
Вона дістала телефон. На екрані на секунду з’явилася одна слабка смужка зв’язку. Марина спробувала набрати Романа. Дзвінок не пройшов. Вона написала повідомлення, але значок відправлення завис. Тоді вона прибрала телефон назад.
— Ви давно тут працюєте? — запитала вона, аби не сидіти в тиші наодинці з власними думками.
— Чотири роки.
— У лісництві?
— Так. Ділянка недалеко від селища. Я об’їжджав дальню частину й повертався.
— І часто зупиняєтеся заради незнайомих людей на трасі?
Він трохи помовчав.
— Якщо бачу, що людина сама й машина стоїть, зупиняюся. Тут глухо. До найближчої заправки сімнадцять кілометрів.
Марина уявила, як пішла б пішки вздовж цієї дороги — у світлій куртці, у взутті, не розрахованому на кілометри узбіччям, із телефоном без зв’язку. Або гірше: знову спробувала б завести машину й поїхала, не знаючи, що гальма будь-якої миті можуть відмовити.
— Дякую, — сказала вона знову.
Тепер це було не ввічливе слово, а справжнє.
Тарас коротко кивнув.
Дорога петляла через ліс. Машину м’яко похитувало на нерівностях, і в цьому рівному русі Марина раптом відчула дивну річ. Не спокій — до спокою було далеко. Радше відчуття, що поруч перебуває людина, чия присутність має вагу. Не тому, що він урятував її, хоча це було правдою. А тому, що в ньому не було нічого показного.
Він не метушився, не зображав турботу, не намагався сподобатися. Просто робив те, що вважав за потрібне.
І цього виявилося достатньо.
Праворуч між деревами на кілька секунд зблиснула вода. Невелике лісове озеро, темне й нерухоме. Марина дивилася на нього, поки воно не зникло за поворотом.
— Довго ще? — запитала вона.
— Хвилин двадцять п’ять.
Вона кивнула.
Двадцять п’ять хвилин — небагато. Але чомусь їй здалося, що ці хвилини вже відділяють її колишнє життя від чогось іншого, чому поки що не було назви.
Дорога до селища була нерівною й непрямою. Вона то піднімалася на пологі узвишшя, то йшла в низини, де над асфальтом ще трималася волога прохолода. Тарас вів машину впевнено, не роблячи зайвих рухів. Так водять люди, які давно знають кожен поворот і більше не думають про дорогу окремо від себе.
Марина сиділа рівно, склавши руки на колінах. Ззовні вона виглядала спокійною. Усередині продовжувала розкладати те, що сталося, на факти.
Перший факт: гальмівну трубку було надрізано навмисно.
Другий: останній доступ до машини мав сервіс Павла Коваленка.
Третій: Павло — батько Олесі.
Четвертий: Олеся сама запропонувала цю майстерню за тиждень до весілля.
Саме на четвертому факті щось усередині болісно стиснулося. Не від страху. Від небажання йти далі. Бо далі починалася територія, де доводилося сумніватися в людині, яка вісім років була майже частиною родини.
— Давно ви знаєте цю подругу? — запитав Тарас.
Марина повернулася до нього. Він дивився на дорогу, але вона зрозуміла, що її мовчання він зчитував не гірше за слова.
— Вісім років. З університету.
— Це довго.
— Так.
— І сервіс запропонувала вона.
Це не звучало як запитання.
Марина повільно кивнула.
— Я не хочу робити висновки завчасно. Може, це майстер. Може, він переплутав машину. Може…
— Надрізати трубку на дві третини — не помилка, — сказав Тарас без тиску. — Але висновки справді краще робити після того, як стане зрозуміло, кому це було потрібно.
— Кому це було потрібно, — повторила вона.
І подумала про Романа.
Він чекав на неї в будинку. Післязавтра мало відбутися весілля. Білий шатер, сто двадцять гостей, півонії вздовж проходу, сукня зі шлейфом.
Кому потрібно, щоб вона не доїхала?
Марина заплющила очі на секунду.
Ні. Це занадто.
Вона знову подивилася у вікно.
— Розкажіть мені про лісництво.
Тарас скосив на неї погляд.
— Про лісництво?
