Ранок ледь устиг посіріти, коли над дверима м’ясної крамниці дзенькнув дзвіночок. Остап, який протирав широкий обробний ніж, підвів голову й здивовано подивився на жінку, що зайшла.
— Лідіє Степанівно? Не сподівався побачити вас так рано.
Зазвичай літня покупчиня приходила ближче до полудня, неквапом вибирала невеликий шматок м’яса й довго перераховувала готівку. Тепер же вона стояла на порозі, зчепивши пальці поверх старого пальта, і ніби заздалегідь збиралася з силами для непростої розмови.
— Зваж мені яловичини, Остапе, — попросила вона. — Грудинки та м’якоті, що краща.
— Скільки покласти? Сьогодні все свіже.
Лідія Степанівна затримала подих, подивилася кудись повз прилавок і лише тоді промовила:
— Шістдесят кілограмів.
Ніж завмер у руці м’ясника. За п’ятнадцять років роботи він приймав великі замовлення від їдалень і невеликих ресторанів, але ніколи не продавав стільки м’яса самотній літній жінці з вельми скромним достатком.
— Я правильно почув? Усі шістдесят?
— Правильно. Запакуй міцніше, щоб можна було донести.
Відповідь прозвучала рішуче, однак тремтячі губи й неспокійний погляд виказували її хвилювання. Остап узявся до роботи, дедалі частіше позираючи на покупчиню.
— У вас, мабуть, велике застілля намічається?
Жінка ледь здригнулася й квапливо поправила хустку.
— Син приїхав. Давно не бачилися, от і хочу нагодувати його як слід. Він печеню любить.
Лідія Степанівна говорила уривчасто й не підводила очей. Остап більше нічого не запитував, розділив покупку на кілька згортків і назвав суму. Жінка дістала потертий тканинний гаманець; акуратно складені купюри вона виймала повільно, а пальці її помітно тремтіли.
Подякувавши, вона почала по черзі переносити важкі згортки до виходу. Остап запропонував допомогти, але покупчиня рішуче відмовилася й далі все робила сама. Кожен згорток відтягував їй руки, кроки давалися насилу, однак вона жодного разу не поскаржилася й не попросила перепочинку. Він ще довго дивився їй услід, відчуваючи, як звичайне здивування змінюється невиразною тривогою.
Увечері за вечерею Остап розповів про все дружині Марині.
— Уявляєш, Лідія Степанівна взяла сьогодні шістдесят кілограмів яловичини. Сказала, що син повернувся.
Виделка завмерла в Марининій руці.
— Який син?
— Богдан. Вона сама його назвала.
Марина повільно поклала виделку на тарілку. Їй явно не хотілося продовжувати, але мовчати після почутого вона не могла.
— Остапе, Богдан загинув кілька років тому. Він працював пожежником і не вийшов із палаючої будівлі, бо до останнього рятував людей. Після тієї трагедії її чоловік надовго зліг, і в перші роки всі турботи лягли на Лідію Степанівну.
Остап розгублено відкинувся на спинку стільця. Отже, ранкова розповідь була вигадкою, а тремтіння в голосі жінки пояснювалося зовсім не радістю від зустрічі. Уночі він крутився без сну, перебираючи одну версію за одною: кому знадобилося стільки м’яса і чому Лідія Степанівна вирішила прикритися ім’ям загиблого сина?
Наступного ранку дзвіночок над дверима знову дзенькнув тієї ж ранньої години. На порозі стояла Лідія Степанівна, а в руках у неї був той самий старий гаманець…
