Вона знову попросила шістдесят кілограмів яловичини. Остап не подав виду, що знає правду про Богдана, однак, загортаючи м’ясо, обережно спробував розговорити покупчиню.
— Як ви почуваєтеся? Такі пакунки й молодому нести важко. Може, відвезти їх кудись?
— Не треба. Я даю собі раду, — коротко відповіла вона.
Від її пальта йшов слабкий запах сухої трави й диму. Остап помовчав, а тоді все ж запитав:
— Ви вдома когось прихистили? Просто запах незвичний, ніби ви буваєте в якомусь старому приміщенні.
Обличчя Лідії Степанівни відразу стало непроникним. Вона поклала на прилавок гроші, забрала згортки й кинула на ходу:
— Мені час.
Така поспішність лише зміцнила підозри Остапа. Кілька днів він спостерігав, як жінка приходить по те саме величезне замовлення, а потім вирішив простежити за нею. Залишивши крамницю на Марину, він дочекався, поки покупчиня вийде, і рушив слідом, намагаючись не наближатися.
За ринком Лідія Степанівна дістала схований ручний візок, склала на нього пакети й повезла вантаж до міської околиці. Дорога забрала чимало часу. Попереду показалися темні корпуси давно закритого підприємства з вибитими вікнами й іржавими воротами.
Жінка озирнулася, протиснулася всередину й зникла. Остап сховався за напівзруйнованою огорожею й прочекав понад годину. Коли Лідія Степанівна з’явилася знову, візок був порожній, але жодного пояснення він так і не отримав.
Повернувшись додому, Остап не міг позбутися картини занедбаних цехів. Тепер його тривожила не лише неймовірна кількість м’яса, а й місце, куди воно потрапляло. Він боявся, що літню жінку залякали або втягнули в чиїсь чужі справи.
Уранці він особливо уважно роздивився принесені нею гроші. Купюри були старі, розгладжені, з однаково підігнутими кутиками, ніби їх роками тримали в схованці й діставали лише в крайній потребі. Було видно, що ці гроші довго зберігалися серед давніх заощаджень.
«Вона витрачає заощадження, — зрозумів Остап. — Можливо, ті самі, що лишилися після Богдана».
Щоб розібратися, за кілька днів він пізно ввечері прийшов до будинку Лідії Степанівни. Близько півночі двері тихо прочинилися, і жінка вийшла на вулицю з великим мішком. Остап знову пішов за нею.
Цього разу шлях привів не до цехів, а до контейнерів для вторсировини. Під різким зимовим вітром Лідія Степанівна збирала картон, порожні пляшки й шматки металу. Сиве волосся вибивалося з-під хустки, а маленька зігнута постать здавалася особливо беззахисною.
Остапові хотілося підійти й забрати в неї важкий мішок, але він розумів, що жінка може сприйняти таку допомогу як приниження. Тому він мовчки дочекався, поки вона віднесе знайдене до пункту прийому. За довгі години праці їй видали зовсім небагато грошей, і вона дбайливо сховала їх до внутрішньої кишені.
Цього не вистачило б навіть на малу частину щоденного замовлення. Остап повертався додому ще більше розгубленим: Лідія Степанівна витрачала заощадження, ночами збирала вторсировину й однак далі купувала м’ясо, ніби від цього залежало чиєсь життя…
