Удень Остап знову вирушив до старих виробничих корпусів. Ззовні все виглядало покинутим, однак із вузької щілини між воротами здіймалася тонка цівка диму, а за стіною часом було чути приглушені голоси.
Невдовзі з’явилася Лідія Степанівна. У візку цього разу лежали ношений одяг і складена ковдра. Поки Остап спостерігав із укриття, всередині засміялася дівчина, їй відповіли кілька молодих голосів, а потім хтось тихо заграв на гітарі.
Почуте не скидалося на загрозу, але й заспокоїтися м’ясник не міг. Можливо, молоді люди скористалися добротою самотньої жінки й змушували її утримувати їх. Остап згадав історії про шахраїв, які вміли втертися в довіру до літніх людей, і вирішив більше не діяти самотужки.
Його сусід Тарас служив дільничним і добре знав мешканців навколишніх кварталів. Того ж вечора Остап прийшов до нього й докладно розповів про дивні покупки, вигадане повернення Богдана, нічний збір вторсировини та візити до занедбаного цеху.
Тарас вислухав, не перебиваючи. Потім насупився й сказав:
— Окремо все це ще можна було б пояснити, але разом воно виглядає тривожно. Сьогодні вночі сходимо туди й подивимося, що там відбувається. Поки що без форми й зайвого галасу.
Після півночі чоловіки наблизилися до воріт. Усередині знову звучала гітара, час від часу лунав сміх. Крізь щілину падала смуга теплого світла, а вітер приносив густий запах вареної яловичини.
— Це те саме м’ясо, яке я розбирав уранці, — прошепотів Остап.
Тарас обережно ступив ближче. У цю мить з-за воріт долинув лагідний голос Лідії Степанівни:
— Їжте досхочу, мої хороші. Сьогодні їжі вистачить усім, ніхто голодним не лишиться.
Остап завмер. У голосі жінки не було ні страху, ні вимушеної покори. Так говорила мати, дбайливо садовлячи родину до столу.
Тарас приклав палець до губ і повільно потягнув стулку. Іржаві завіси протяжно заскрипіли, але звук потонув у музиці. Чоловіки зазирнули всередину й побачили велику групу юнаків і дівчат у поношеному одязі. Їхні обличчя були змарнілі, волосся давно не стрижене, але довкола великого столу панував незвичний для цього похмурого місця спокій.
В одного хлопця була перев’язана рука, поруч сиділа дівчина в інвалідному візку. У кутку потріскувала невелика залізна пічка, над величезним казаном клубочилася пара. Лідія Степанівна розливала гарячу юшку й кожному намагалася покласти більший шматок м’яса.
— Набирайтеся сил, — примовляла вона. — Надворі холодно, а тут ви маєте зігрітися.
Один із юнаків насилу проковтнув сльози, що підступили.
— Дякуємо вам, матусю.
Лише тепер Остап зрозумів, для кого призначалася вся ця яловичина. Перед ним були люди, які лишилися без дому, а Лідія Степанівна годувала їх власним коштом. Але щойно чоловіки ввійшли, ложки перестали стукати, музика обірвалася, а кілька переляканих хлопців і дівчат схопилися зі своїх місць…
