Лідія Степанівна здивовано вдивилася в гостей.
— Остапе? А ви, здається, з поліції. Навіщо прийшли?
— Не гнівайтеся, — поквапливо відповів м’ясник. — Я побачив, як ви витрачаєте останні заощадження, і злякався, що вам загрожує небезпека. Ми хотіли переконатися, що ви в безпеці.
Жінка важко зітхнула й опустилася на стілець. Молоді люди й далі насторожено дивилися на незнайомців, але в їхніх поглядах відчувалася не лише тривога — кожен ніби чекав від Лідії Степанівни рішення, чи можна довіряти тим, хто прийшов.
— У кожного з них своя біда, — тихо почала вона. — Одного покинули рідні, інший втратив житло після нещастя, третього виписали з лікарні, а йти йому не було куди. Вони не небезпечні. Вони просто нікому не потрібні.
Вона обвела хлопців і дівчат поглядом і, стиснувши край фартуха, вела далі:
— Мій Богдан за життя теж допомагав тим, хто опинився на вулиці. Він був пожежником і загинув, витягуючи людей із вогню. Один із тих, кого він рятував того дня, зараз сидить за цим столом.
Усі подивилися на високого кремезного юнака, що стояв трохи осторонь. Той опустив голову, але поки нічого не сказав.
— Після смерті сина в домі стало так порожньо, що я не знала, чим жити далі, — зізналася Лідія Степанівна. — Тоді я продовжила його справу. Колись тут працювало наше невелике сімейне виробництво. Після його закриття приміщення спорожніло. Я підлатала дах, затулила щілини й облаштувала місце, де можна сховатися від дощу й морозу.
Остапові стало соромно за власні підозри. Усі ці дні він уявляв загрози й злочини, а жінка самотужки намагалася дати відкинутим людям гарячу їжу й дах над головою.
— Але звідки ви берете кошти на такі покупки? — обережно запитав Тарас. — Щодня платити за шістдесят кілограмів м’яса дуже важко.
Жінка вийняла знайомий тканинний гаманець.
— Богдан збирав ці гроші й залишив їх мені на старість. Тільки навіщо мені берегти все для себе, якщо зараз вони можуть урятувати когось від холоду? Син учинив би саме так.
За столом запала тиша. Дівчина в інвалідному візку витерла щоку долонею й сказала:
— Якби матуся не знайшла нас, багато хто не пережив би цієї зими.
Хлопець із перев’язаною рукою зізнався, що після виробничої травми лишився без роботи, а Лідія Степанівна допомогла йому отримати лікування. Інший юнак розповів, що втратив близьких в аварії і саме тут знову відчув себе частиною родини.
У Остапа стисло горло. Навіть Тарас, звиклий бачити людське нещастя, мовчки опустив очі. Тепер чоловікам стали зрозумілі й нічні походи по вторсировину, і старі купюри, і незграбна брехня про сина, який повернувся: Лідія Степанівна приховувала не провину, а чужу вразливість. За стінами стояла крижана ніч, однак біля пічки, поруч із киплячим казаном, було тепло не лише від вогню.
Чоловіки не стали заважати вечері й невдовзі вийшли. Дорогою Тарас першим порушив мовчання:
— Нікому не розповідатимемо без її згоди. Але й залишити її саму з таким тягарем теж не можемо.
Остап кивнув. Тієї ночі обидва дали собі слово допомагати Лідії Степанівні й тим, кого вона називала своїми дітьми…
