Після побаченого звична робота Остапа змінилася. Щоранку, розбираючи яловичину, він уявляв великий казан і обличчя молодих людей, які вперше за довгий час отримували гарячу вечерю. Утома від важкої праці відступала, поступаючись тихому відчуттю причетності до важливої справи.
Та зберегти прихисток у таємниці не вдалося. Ольга Василівна, відома в окрузі любов’ю до чужих секретів, одного разу помітила Лідію Степанівну з візком і пішла за нею. Заглянувши крізь щілину у воротах, вона побачила незнайомих молодих людей у старому одязі й одразу зробила власні висновки.
До вечора сусіди вже перешіптувалися, що літня жінка ховає в цеху підозрілу компанію. Наступного дня до цієї історії додали злочини, яких ніхто не бачив, а ще за добу розмови перетворилися на впевнені звинувачення. Величезні покупки м’яса тепер називали доказом того, що Лідія Степанівна нібито годує цілу банду.
До місцевої адміністрації та відділку поліції почали надходити скарги. Коли біля воріт з’явилися двоє працівників, Остап дізнався про це від покупця, кинув крамницю на Марину й поспішив до цеху.
Лідія Степанівна стояла перед зачиненими воротами. Голос поліцейського звучав спокійно:
— Нам надійшли звернення. Треба зайти, встановити особи тих, хто перебуває всередині, і перевірити документи.
— Ці хлопці й дівчата ні в чому не винні, — відповіла жінка. — Вони прийшли сюди лише тому, що їм ніде було сховатися від холоду.
З-за воріт почувся переляканий вигук:
— Матусю, там щось сталося?
— Усе добре, залишайтеся всередині, — м’яко відгукнулася вона.
Остап не витримав і втрутився. Він розповів поліцейським про загиблого Богдана, про його допомогу бездомним і про заощадження, які мати витрачала на продовження синової справи. Працівники вислухали, але пояснили, що після заяв зобов’язані провести бодай мінімальну перевірку.
Лідія Степанівна поступилася. Усередині в кожного попросили документи й уточнили обставини. Серед мешканців були випускники притулків, люди, які втратили зв’язок із родичами, і ті, хто після хвороби чи нещастя лишився без житла. Ніхто з них не перебував у розшуку й не мав стосунку до злочинів.
Перевірка закінчилася спокійно, однак чутки не зникли. Навпаки, округом уже розповідали про «таємний злочинний притон», і деякі сусіди вимагали виселити молодь. Лідія Степанівна перестала з’являтися на ринку вдень і приходила до крамниці перед самим закриттям.
На її обличчі дедалі виразніше проступала втома.
— Не беріть ці розмови близько до серця, — переконував Остап. — Люди з часом розберуться.
— За себе я не боюся, — гірко всміхнулася вона. — Але хлопці й дівчата тільки-но почали вірити, що вони комусь потрібні. Не можу дивитися, як їх знову змушують почуватися винними через власну біду…
