Катерина стискала похоронний вінок так, ніби від нього залежало, встоїть вона чи впаде просто в мокру землю. Тонкі металеві прути під штучною зеленню давно продавили шкіру на долонях. Пальці закоцюбли, майже перестали слухатися, але розтиснути їх вона не могла. Це коло з темної хвої, білих лілій і важкої чорної стрічки було чужим, холодним, непотрібним — і все ж саме воно ніби втримувало її серед людей, парасольок, приглушених голосів і сирого кладовищного вітру.
— Катю, постав уже нарешті, — неголосно сказав збоку Тарас, молодший брат Остапа. — Не тягни. Усі вже дивляться.
Вона не відразу зрозуміла, що звертаються до неї. Навколо розпливалися обличчя: сусіди, колишні замовники чоловіка, якісь далекі родичі, знайомі, які за останні три дні встигли вимовити десятки однакових фраз співчуття. Багато хто прийшов попрощатися. Дехто — перевірити, який вигляд має вдова, на яку вже пошепки перекладали чужу провину.
Катерина не трималася гідно. Вона взагалі не трималася. Просто стояла, мов поставлена серед сірого дня річ, і ніяк не могла повірити, що Остап лежить перед нею.
Труну вже закрили. Ще вранці вона бачила обличчя чоловіка — бліде, нерухоме, дивно чуже. У ньому не лишилося ні втомленої складки між бровами, ні легкої насмішки в кутиках губ, ні того живого тепла, яке завжди з’являлося, коли він помічав її у дверях. Їй усе здавалося, що зараз він сердито скривиться й скаже своїм хриплуватим ранковим голосом: «Катрусю, прибери цю метушню, я ще посплю». Але кришку поклали зверху, і звук молотка пройшов по ній зсередини, ніби вдарили не по дереву, а по ребрах.
— Катерино, — повторив Тарас, уже жорсткіше. — Не треба влаштовувати з цього виставу.
Вона підвела голову.
Він стояв поруч із рівною спиною, гладко виголений, у дорогому темному пальті, ніби прийшов не на похорон брата, а на ділову зустріч, де треба дотримуватися суворого дрес-коду. Очі сухі. Обличчя зібране. Лише роздратована складка біля рота виказувала, що він ледве стримується. Його дружина Наталя притискала до носа білу хустинку, але тканина лишалася без жодної вологої плями. Трохи осторонь їхня донька Ярина переступала з підбора на підбор; макіяж у неї був такий акуратний, ніби вона збиралася не на цвинтар, а на родинну вечерю, де треба мати пристойний вигляд.
У горлі в Катерини стояв гарячий, болісний клубок.
— Я нічого не показую, — вичавила вона майже беззвучно.
Тарас нахилився ближче. Від нього пахло м’ятою, дорогим одеколоном і чимось різким, неприємним.
— Уже показала. Усі й так знають, як Остап помер. Сам. У порожній квартирі. Поки ти десь пропадала.
Катерина здригнулася всім тілом, наче він ударив її при всіх.
— Я їздила в аптеку.
— Так, звісно. В аптеку. У зливу. Без зв’язку. На сорок хвилин.
Вона хотіла знову пояснити. Вкотре. Хотіла сказати, що телефон розрядився ще дорогою, що Остап сам відправив її по ліки, бо всю ніч скаржився на важкість у грудях, а вранці, вперто всміхаючись, сказав: «І не думай викликати лікарів через кожен укол під ребрами, просто купи нові таблетки». Хотіла розповісти, як вона сперечалася, як стояла в черзі, як поспішала назад, як уже на сходах зрозуміла з тиші за дверима, що сталося щось непоправне.
Але слова не вийшли.
За останні дні будь-які її пояснення поверталися до неї брудними, перекрученими, отруєними.
Спочатку була швидка, потім лікар із втомленим обличчям і тихим: «Співчуваємо». Потім у квартиру вдерся Тарас — раніше за багатьох родичів, раніше за будь-які нормальні слова про брата. І першим його запитанням було не «як це сталося», не «де він», не «ти як».
— Де документи? Де заповіт?
