Остап повертався налегко. Вранці він вивантажив металопрокат у великому промисловому місті, поставив останні підписи в накладних і тепер тягнув порожній напівпричіп назад на базу. Попереду лежав довгий маршрут через кілька великих вузлів і сотні кілометрів безіменної траси. Якщо не станеться поломок і погода не підведе, дорога займе тиждень.
Для нього це була не подорож, а звичне робоче коло, одне з тих, що з часом зливаються в безперервну стрічку. Остап майже завжди ходив сам. Колись, ще багато років тому, поруч сидів змінник, але той невдовзі пішов на іншу роботу, і права половина кабіни поступово стала такою ж звично порожньою, як темне місце за вікном після опівночі.
Він навчився розмовляти з приймачем, ставити термос на пасажирське сидіння й розрізняти відтінки дорожньої тиші. На третій день вона вже переставала бути мовчанням. У ній з’являвся ритм двигуна, сухий шурхіт шин, свист повітря біля старого ущільнювача, тихий дзвін посуду в бічній шухляді. Усе це складалося в єдину компанію, якій не потрібні були відповіді.
Остапові виповнилося сорок три. Шість років тому він розлучився. У квартирі, що лишилася після шлюбу, бував рідше, ніж на деяких стоянках. Мати жила в селі далеко від його маршруту; щонеділі він телефонував їй і щоразу обіцяв приїхати скоро. Друзі в нього були, але небагато, і майже всі — такі самі люди дороги, розкидані по різних напрямках. Його життя давно нагадувало трасу: довгу, пряму, вперто спрямовану вперед і майже без місця для повороту.
Пізніше Остап багато разів повторював, що того вечора не було жодного лихого знака. Жодних дивних голосів із приймача, раптових поломок чи тривожних передчуттів. Близько одинадцятої, а може, вже ближче до півночі, дорогу накрив туман. Він проковтнув вказівники, стер лісові краї й залишив перед фарами лише вузький вологий коридор.
Де саме це сталося, Остап так і не зміг визначити. Здається, за невеликим селищем, на прямій ділянці серед лісу. Спершу у світлі фар майнуло щось світле. Потім із сірої мли проступила жіноча постать.
Дівчина стояла на узбіччі нерухомо. Не піднімала руки, не робила кроку до дороги, не просила зупинитися. Просто дивилася вздовж траси, трохи схиливши голову, ніби вловлювала далекий звук. На ній були біла строга сорочка, червона краватка, коротка чорна шкіряна спідниця, коричнева куртка й легкі темні туфлі. Для холодної жовтневої ночі вбрання виглядало безглуздо. Довге темне волосся колихалося, ніби його тріпав потік від машин, що проїжджали повз.
Але жодних машин поруч не було. Остап їхав сам, а волосся все одно ворушилося.
Він проїхав повз. Саме так спершу й розповідав: побачив і не зупинився. Досвідчений водій уночі не бере на пустій трасі першого-ліпшого. Історій про таких попутників вистачало. Один знайомий колись підібрав чоловіка, що голосував, а до стоянки дістався без гаманця й з порізаною рукою.
За триста метрів Остап сам не помітив, як переставив ногу на педаль гальма. Не обдумав, не зважив, не вирішив. Ніби під ребрами смикнули за незримий гачок, і тіло підкорилося раніше за голову. Тягач важко осів, напівпричіп хитнувся, червоні вогні лягли на мокрий асфальт.
У дзеркалі дівчина лишалася на тому самому місці. Потім неквапливо повернулася й пішла до нього. Вона не пришвидшувала кроку, не боялася, що він передумає, не озиралася. Рухалася з такою спокійною впевненістю, ніби знала: машина чекатиме…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
