Коли вона підійшла до правих дверцят, Остап перегнувся через порожнє сидіння й потягнув ручку. Разом із холодним повітрям у кабіну увійшов запах, якого він не чекав. Не парфуми, не сирість, не тютюн. Пахло розігрітим асфальтом і гірким полином — літньою спекою посеред промозглої осені.
Незнайомка піднялася легко, ніби все життя сідала у високі кабіни. Сіла поруч, поклала долоні на коліна й повернулася до водія. Саме тоді, за словами Остапа, йому вперше стало по-справжньому моторошно.
Вона була вродлива, але не тією вивіреною красою, знайомою з фотографій. Її обличчя здавалося надто тонким, шкіра — майже прозорою, а темні очі — трохи більшими, ніж мали б бути. Губи не всміхалися, однак холодною її назвати було не можна. Вона розглядала Остапа так, ніби давно знала все, що він старанно ховав від інших, і побачене її не відштовхувало.
— Мене звати Соломія, — промовила вона низьким рівним голосом, у якому ховалася ледь помітна хрипота. — Мені з тобою по дорозі. На весь тиждень.
Остап нервово всміхнувся.
— Ти говориш про цілий тиждень. Звідки ти взяла, що знаєш мій маршрут?
Вона не стала кокетувати, виправдовуватися чи вдавати загадковість. Лише трохи повела плечем, ніби йшлося про щось очевидне. У кабіні зависла пауза, і Остап відчув, як усі звичні інстинкти один за одним радять знову відчинити двері й наказати їй вийти.
Нормальні люди не стоять уночі в лісі в одязі для теплого вечора. Нормальні попутниці не називають строк поїздки, не спитавши маршруту. І все ж він не звелів їй вийти.
— Довезеш мене до кінця шляху, — вела далі Соломія, — і на сьомий день отримаєш те, про що раніше навіть не наважувався мріяти.
Цього разу Остап розсміявся вголос. Не тому, що йому стало весело. Просто безглуздість того, що відбувалося, розірвала напруження: туман, порожня дорога, неможлива жінка й обіцянка казкової винагороди.
— Добре придумано, — сказав він, вмикаючи передачу. — Поїхали. Тільки май на увазі: якщо хропеш, висаджу на першій стоянці.
Соломія не всміхнулася. Перевела погляд на лобове скло й тихо відповіла:
— Дякую тобі, Остапе.
Він не називався. У цьому Остап був певен цілковито. Ні імені, ні документів, ні напису на куртці — нічого, за чим вона могла б дізнатися, як його звати.
Перші години вони їхали мовчки. Остап тримав кермо й час від часу косився праворуч. Соломія майже не рухалася, дивилася перед собою і, здавалося, забувала кліпати. Потім її повіки все ж опускалися, і він переконував себе, що втома робить дивними найнормальніші речі.
Під ранок він звернув на знайомий майданчик, заглушив двигун і відкинув спинку. Соломія повторила його рух, влаштувалася на боці й заплющила очі.
— На добраніч, — пробурмотів Остап.
— Спи спокійно, — відповіла вона, не розплющуючи очей.
Він провалився в сон майже відразу. Розбудив його холод. Минуло години чотири. Пічка тихо працювала, вікна були зачинені, але в кабіні стояла зимна сирість, ніби поруч розчинили двері в зимове поле.
Остап підвівся, перевірив скло, потягнувся до замка, а тоді подивився на пасажирське сидіння. Соломія лежала обличчям до нього. Її очі були розплющені.
У темряві вони ледь помітно світилися — не яскраво, не як лампи, а глухим бурштиновим жаром, схожим на жарини під сірим попелом. Вона не кліпала. У її погляді не було прямої загрози, і від цього ставало ще страшніше. Там жила голодна ніжність: так звір може дивитися на здобич, до якої чомусь не наважується наблизитися.
— Засинай, — прошепотіла Соломія. — Ще надто рано.
Остап хотів відсахнутися, увімкнути світло, зажадати пояснень. Натомість повіки налилися важкістю, тіло обм’якло, і він знову заснув, ніби чужий голос накрив його темрявою…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
