Вранці він прокинувся з надією, що бурштинові очі були частиною лихого сну. Соломія вже сиділа рівно, склавши руки на колінах, і дивилася на дорогу, що прокидалася. Тепер її очі здавалися просто темними, глибокими й спокійними. Ні світіння, ні нічного голоду.
Остап знав: йому не наснилося. Однак думка залишити попутницю на першому ж узбіччі чомусь більше не спадала на думку. Не те щоб він перестав боятися — радше страх улаштувався всередині, знайшов собі місце під ребрами й став частиною поїздки.
Другий день почався з дрібниці. Саме ця дрібниця вперше змусила Остапа замислитися не про дивність Соломії, а про неможливість її присутності.
Вони виїхали до світанку. Туман розпався, і шосе простяглося під важким небом тьмяною сталевою смугою. Остап пив міцну каву з термоса, вів однією рукою й мовчав. Соломія підібгала ноги й почала повільно перебирати радіостанції.
Шурхіт. Уривок чужого голосу. Знову тріск. Порожня хвиля.
Остап уже збирався попросити її залишити приймач у спокої, коли з динаміка раптом зазвучала стара пісня про вірність, що допомагає людині не відступити у важку хвилину. Рука з термосом завмерла біля його губ.
Це була не просто улюблена мелодія. Коли він був дитиною, батько вмикав її в старенькому седані дорогою на риболовлю. Пізніше Остап співав ту саму пісню на проводах перед службою. А вже ставши водієм, ставив її в найтяжчі години, коли ніч здавалася безкінечною, а втома підбиралася до очей.
Він не вважав це прикметою. Просто після перших акордів у грудях ставало трохи тепліше. Нікому про це не розповідав. Така дрібниця лишалася його особистою таємницею, схованою глибше за спогади про родину.
Соломія подивилася на нього й уперше ледь помітно всміхнулася.
— Гарна річ.
Остап поставив термос у тримач і постарався спитати якомога рівніше:
— Ти знала, що я її люблю?
— Просто впіймала відповідну хвилю.
Він глянув на дисплей. Частота була йому знайома: тут вона завжди давала лише білий шум. Остап проходив цю ділянку десятки разів і знав, що ні радіостанції, ні водійський зв’язок поблизу не ловляться.
Він промовчав.
Близько дев’ятої вони зупинилися на великій мережевій заправці. Поки бак наповнювався, Остап зайшов до крамниці й узяв дві кави. Уже біля каси замислився, яку полюбляє Соломія. Спитати забув. Вибрав чорну, без цукру.
Коли він повернувся, біля капота стояв молодий водій. Міцний хлопець у шкіряній куртці сперся на кабіну й нахилився до Соломії ближче, ніж вимагала розмова. Він усміхався й говорив із тією самовпевненістю, яка з’являється в деяких чоловіків на пустих стоянках.
— Сама їдеш? — долинуло до Остапа. — Сідай до мене. Машина нова, не ця стара бляшанка.
— Я не сама, — спокійно відповіла Соломія.
— Та годі. З цим дядьком?
Остап підійшов, поставив стакани на крило й нічого не сказав. Він був великий, важкий, із широкими долонями й обличчям, вивітреним роками дороги. Просто подивився на хлопця.
Той прибрав руку з кабіни, хмикнув і відійшов.
— Залишайся зі своїм опікуном, — кинув він уже здалеку.
Соломія провела його очима, потім повернулася до Остапа. У її виразі не було очікуваної вдячності. Радше недовірливий подив людини, яка чекала, що повз знову пройдуть.
— Дякую, — сказала вона тихо.
— Пий, поки гаряча. Взяв без цукру, не знав, яку каву ти любиш.
— Саме таку.
Вона взяла стакан, і їхні пальці торкнулися. Остап різко відсмикнув руку. Шкіра Соломії була не прохолодною, а крижаною, ніби вона довго тримала долоні в снігу. Надворі стояла плюсова температура, а за спиною в неї ще віддавав теплом працюючий мотор.
Остап нічого не спитав. Але до імені, пісні й нічного світіння додалася ще одна деталь, яку неможливо було забути…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
