До полудня вони майже не розмовляли. Остап по черзі перебирає в голові все, що сталося: вона знала його ім’я, знайшла неможливу радіохвилю, не відчувала холоду й сама була холодніша за метал. Окремо кожну дивину ще можна було пояснити збігом, утомою, спритним обманом. Разом вони складалися у відповідь, якій він не хотів давати назви.
За вікнами потяглися стислі поля. Траса спорожніла, небо опустилося нижче, і в кабіні стало чути, як дощові краплі зриваються з дзеркал. Соломія довго дивилася в бік обрію, а потім несподівано спитала:
— Як поживає Галина Миронівна?
Остап смикнув кермом і ледь не випустив його з рук.
— Що ти сказала?
— Твоя мати. Ти давно їй не телефонував.
Він повільно ввімкнув поворотник, притиснув тягач до узбіччя й зупинився. Аварійні вогні заблимали в дзеркалах. Остап розвернувся до попутниці всім корпусом.
— Звідки тобі відомо, як звати мою матір?
Соломія зустріла його погляд без переляку й без спроби викрутитися. У її обличчі з’явилася втомлена прямота — так дивиться той, кого багато разів боялися і хто більше не чекає іншої реакції.
— Мені відомо достатньо, Остапе. Тобі сорок три. Після відходу Олесі минуло шість років, однак обручку ти зберіг: вона лежить у глибині бардачка, у бляшаній коробочці від м’ятних цукерок. Перед дощем у тебе тягне праве коліно. А сигарети з’являються в руці лише тоді, коли нерви вже не витримують.
Вона зробила паузу, подивилася на кишеню його куртки.
— Зараз тобі особливо хочеться закурити.
Бажання було таким сильним, що в Остапа звело щелепу.
— Хто ти?
— Соломія.
— Я спитав не ім’я.
— На сьогодні іншої відповіді не буде.
Вона відвернулася до вікна, ясно даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Остап дістав сигарету. Руки в нього не тремтіли, і пізніше він чомусь особливо наголошував саме на цьому. Він боявся, але страх не позбавляв його здатності діяти. Це був в’язкий, ниючий холод під ребрами: не заважав вести машину, тільки нікуди не зникав.
Надвечір вони зупинилися на галасливому майданчику біля придорожнього кафе. Між вантажівками ходили водії, пахло гарячим супом, смаженою цибулею й соляркою. Остап пішов поїсти. Соломія лишилася в кабіні, сказавши, що не голодна.
За два дні вона не з’їла нічого. Ранкову каву випила, і тільки.
Остап сидів біля вікна, повільно різав котлету й міркував так, як звик міркувати на роботі: без містики, за фактами. У його машині їхала жінка, яка з’явилася вночі з туману й знала те, чого знати не могла. Її руки були крижаними, очі, можливо, світилися, а сама вона не потребувала їжі.
Звичайна людина викликала б поліцію або зажадала б вийти. Остап не був певен, що після двадцяти років на трасі лишився звичайним. Дорога вчила не квапитися з висновками. Він бачив тумани, у яких знайомий поворот опинявся не там, чув розмови на порожніх частотах і знав людей, які клялися, що зустрічали вночі тих, кого вже давно не було серед живих.
Він доїв, випив солодкий напій і повернувся до машини.
Соломія сиділа на пасажирському місці. На її колінах лежала невелика дерев’яна шкатулка, потемніла від часу. Без різьблення, без замка, розміром трохи більша за долоню. Остап точно пам’ятав: у попутниці не було ні сумки, ні речей, ні кишень, куди могла б поміститися така коробка.
Він потягнувся до шкатулки майже машинально. Соломія перехопила його зап’ясток.
Хватка виявилася страшною. Не болючою, але безумовною, як затискач промислового верстата. Тонкі пальці зімкнулися, і Остап зрозумів: вирватися не вдасться, скільки б сили він не вклав.
— Не торкайся, — промовила вона. Потім тихіше додала: — Прошу. Ще не настав час…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
