Соломія розтиснула пальці. На шкірі Остапа лишилися білі овальні сліди, ніби кров відступила від місць, де вона тримала. Він потер зап’ясток і знову подивився на її коліна.
Шкатулки вже не було.
Остап не помітив, куди вона зникла. Мить тому лежала між її долонями, а тепер там лишалася тільки гладенька чорна шкіра спідниці.
— Що всередині? — спитав він.
— Те, що я обіцяла. Твоя винагорода.
— І коли це станеться?
— Наприкінці шляху.
Остап ще раз провів пальцями по зблідлій шкірі.
— Для дівчини ти надто сильна.
Соломія повернулася до вікна.
— Я не дівчина.
Тієї ночі Остап довго лежав без сну. Двигун вистигав і тихо потріскував, за стінками кабіни ходили люди, грюкали двері, гули мотори, що запускалися. Соломія влаштувалася поруч, прикрила очі й дихала рівно. Або лише вдавала дихання. Остап уже не був певен навіть у цьому.
Під ранок утома все-таки взяла своє. Йому наснилося шосе — безкінечне, пряме, що йде в густу темряву. По обидва боки стояли вантажівки. Десятки, а може, сотні. У всіх були вимкнені фари, кабіни порожніли, двері лишалися зачиненими. Перед кожною машиною на асфальті лежала розкрита дерев’яна шкатулка. І кожна була порожня.
Остап різко розплющив очі й спершу не впізнав місце за лобовим склом. Напередодні тягач лишився під ліхтарями: праворуч і ліворуч тіснилися два холодильні напівпричепи, через майданчик світилися вікна кафе. Тепер займався сірий світанок. Поруч темнів бетонний павільйон зупинки без жодного напису, а відразу за ним до асфальту підступали ялини.
Жодної машини. Жодного вогню. Жодного людського голосу.
Остап подивився на одометр. За ніч додалося тридцять два кілометри.
Він чудово пам’ятав, як заглушив двигун, вийняв ключ і поклав до кишені куртки. Куртка висіла за спинкою. Остап сунув руку в кишеню — ключ лежав там само.
На пасажирському місці Соломія влаштувалася, підтягнувши коліна до грудей, і спокійно сьорбала каву з Остапового термоса. Вона всміхалася — вперше не ледь помітно, а вільно й відкрито. Через цю усмішку обличчя молодшало, втрачало моторошну бездоганність і ставало майже беззахисним.
На коротку секунду Остап забув про шкатулку, про нелюдську силу, про очі, що світилися. Поруч була просто вродлива жінка з гарячою кавою в кабіні раннім ранком, і це відчувалося напрочуд правильно.
Потім пам’ять повернулася.
— Як ми сюди потрапили?
— Ти привів машину, — відповіла Соломія.
— Я спав.
— Ти їхав уві сні.
— Люди так не роблять.
Замість пояснення Соломія трохи повела плечем і подала термос. Остап зробив ковток: напій був обпікаюче гарячим і міцним, ніби приготованим хвилину тому. Тим часом перед сном у посудині хлюпалося зовсім трохи.
Остап вирішив більше не питати. Не тому, що не хотів знати, а тому, що вже починав здогадуватися: пояснення будуть страшніші за невідомість.
Він вийшов і обійшов тягач. Напівпричіп стояв цілий, колеса були на місці, замки не чіпані. На лобовому склі, трохи нижче двірника, виднівся відбиток маленької долоні. Пальці були короткі, майже дитячі, зовсім не схожі на довгі пальці Соломії.
Остап провів рукавом по склу. Слід не зник. Потер сильніше — безрезультатно.
Тоді він зрозумів: відбиток був не зовні й не зсередини кабіни. Він застиг між шарами триплексу, у самій товщі скла, як комаха в бурштині.
Остап повернувся на місце й указав уперед.
— Що це?
Соломія подивилася на долоню. Її усмішка згасла.
— Мітка.
— Чия?
— Тих, хто вже знає, що я їду з тобою…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
